Ті гроші, звичайно, мені не дісталися б, адже я не міг одружитися з Адріаною, але вони дісталися б їй, якби вона, скориставшись моєю порадою, зуміла помовчати, і я зміг би ще деякий час пожити в них. Одне слово, треба поводитись обачніше, спритніше, тоді Адріана одержить у найгіршому випадку хоча б свій посаг.
Отак розмірковуючи, я трохи заспокоївся. Принаймні для Адріани ще не все втрачено. Що ж до мене… Виявлена крадіжка одним махом розбила всі мої сподівання, жодної ілюзії не лишалося. Порівняно з цим украдені дванадцять тисяч — дрібниця. А якщо гроші будуть повернуті Адріані, то це навіть благо.
Я зрозумів, що назавжди викинутий із життя і повернутися в нього вже ніколи не зможу. З тяжким тягарем на серці доведеться мені піти з цього дому, до якого вже звик, у якому знайшов не тільки прихисток, а й трохи спокою, ніби звив тут гніздечко. А тепер знову чекають на мене блукання по світу, безглузді, безцільні. Марнота! Я боятимуся знову втрапити в тенета життя, а відтак цуратимусь людей, зроблюся самотнім, справдешнім відлюдьком, підозріливим, похмурим. І Танталові муки знову терзатимуть мене.
Я вибіг з дому, наче навіжений. Отямився аж на вулиці Фламінії біля Понте Молле. Чого я тут? Постояв, роззирнувся. Погляд упав на мою власну тінь. Якусь хвилю я споглядав її, а тоді люто заніс ногу, щоб розтоптати. Та хіба ж я міг розтоптати власну тінь!
А втім, хто з нас був тінню? Я чи вона?
Дві тіні!
Обидві вони кинуті на землю, і будь-хто може по них пройтися: розтовкти мені голову, потоптати моє серце. А я — нічичирк! І тінь моя — нічичирк!
Бути тінню небіжчика — ось до чого звелося моє життя…
Проїхав візок. Я не зрушив з місця. Спочатку по моїй тіні протупотіли конячі ноги, потім прокотилися колеса.
— Отак! Отак! По самісінькій шиї! О, ще й песик! Ну ж бо! Давай! Задирай лапу!
Я зловтішно зареготав. Переляканий песик кинувся навтьоки. Візник обернувся і здивовано глянув на мене. Тоді я рушив уперед. Тінь ішла поруч, трохи випереджаючи мене. Я пішов швидше, і з якоюсь дикою насолодою намагався кинути її під зустрічні колеса, під ноги людям. Усе моє єство пойняла нестямна лють, аж наче кігтями роздирала мої нутрощі. Врешті я вже не міг бачити своєї тіні перед собою, хотілося скинути її з ніг. Я повернувся, і вона опинилась позаду.
«А коли я побіжу, вона поженеться за мною!» — подумав я.
З переляку я щосили вдарив себе по лобі, бо здалося, що божеволію, що в мене виникає невідчепна ідея. Справді! Так і є! Тінь — це символ, привид мого життя: це я сам лежу на землі розпластаний, а чужі ноги топчуть мене як хочуть. Ось що залишилось від Маттіа Паскаля, загиблого в маєтку Стіа! Лишилася тінь на вулицях Рима!
Тінь має серце, та не може кохати; має гроші, та будь-хто її обікраде; має голову, але тільки для усвідомлення, що вона голова тіні, а не тінь голови. Саме так.
Тоді я відчув її як щось живе, і мені стало боляче за неї, ніби вона й справді розчавлена кінськими копитами й колесами візка. Мені вже не хотілося, щоб вона лежала на землі, у всіх під ногами. Мимо проходив трамвай. Я вскочив у нього.
А коли повернувся додому…
16. Портрет Мінерви
Ще перед тим як мені відчинили двері, я здогадався: вдома скоїлося щось серйозне. Лунали збуджені голоси Папіано й синьйора Палеарі. Назустріч мені вибігла стривожена синьйорина Капорале:
— Так це правда? Дванадцять тисяч лір?
Я вкляк на місці, розгублений і приголомшений. Шіпіоне Папіано, епілептик, пробіг повз мене блідий, босий, без піджака, з черевиками в руках. А Теренціо Папіано кричав:
— Тепер заявляйте! Заявляйте!
Мене охопила страшна прикрість: отже, Адріана все-таки не стрималась, дарма що я заборонив їй говорити про крадіжку, дарма що присягалась мовчати!
— Хто це базікає? — кинув я синьйорині Капорале. — Це неправда! Я знайшов гроші!
Синьйорина Капорале вражено глянула на мене.
— Гроші? Знайшли? Правда? Ой, слава тобі господи! — вигукнула вона, сплеснувши руками, і прожогом кинулась до їдальні, де репетували Папіано з синьйором Палеарі і плакала Адріана.
— Знайшлися! Знайшлися! Ось синьйор Меїс! Він знайшов гроші!
— Як?!
— Знайшов?
— Невже?
Усі троє були ошелешені. В Адріани і в синьйора Ансельмо щоки палали, а спотворене обличчя Папіано вкрилося землянистою блідістю.
Якусь хвилину я пильно дивився на нього. Мабуть, я сам зблід ще дужче і весь тремтів. Він опустив очі, мовби вжахнувся. Братів піджак випав з його рук. Я підійшов до Папіано майже впритул і подав йому руку.