— Вибачте мені, дуже прошу вас. І ви всі… будь ласка, вибачте мені, — промовив я.
— Ні! — вигукнула обурена Адріана, але враз затулила рот носовичком.
Папіано глянув на неї і не посмів потиснути мені руку. Тоді я повторив:
— Вибачте мені…
І доторкнувся до його тремтячої руки, холодної, ніби рука небіжчика. Очі в нього також були ніби мертві — каламутні, погаслі.
— Мені дуже прикро. — мовив я, — що завдав усім вам стільки клопоту і прикрощів, сам того не бажаючи.
— Та ні… тобто так… щиро кажучи… — бурмотів синьйор Палеарі, — бо таке… такого не могло бути, чорт забирай! Я невимовно радий, синьйоре Меїс, невимовно щасливий, що ви знайшли ті гроші, бо…
Папіано зітхнув з полегкістю, провів обома руками по спітнілому лобу і по волоссю й утупився поглядом у балконні двері.
— Зі мною сталось, як у відомому анекдоті… — сказав я, силувано всміхаючись. — Шукав віслюка, сидячи на ньому. Ці дванадцять тисяч лір були в моєму гамані.
Тепер Адріана вже не стрималась.
— Але ж ви при мені насамперед заглянули в гаманець, — сказала вона. — Якщо там, у шафці…
— Авжеж, синьйорино, — перебив я її, і голос мій зазвучав твердо й суворо. — Але я, виходить, тоді погано шукав, раз вони все-таки знайшлися… Перед вами я особливо винен, вибачте мені, будь ласка. Адже ви через мою неуважність схвилювалися найдужче з усіх. Та я сподіваюся, що…
— Ні! Ні! Ні! — закричала Адріана. Вона заридала й вибігла з кімнати. За нею вийшла синьйорина Капорале.
— Не розумію… — здивовано промовив синьйор Палеарі.
Папіано повернувся до нього і з обуренням сказав:
— Все одно я сьогодні ж піду від вас… Здається, тепер уже не треба… тепер не треба…
Він замовк, наче раптом йому перехопило подих. Повернувся був до мене, та не вистачило йому духу глянути мені у вічі.
— Я… я, повірте, не зумів навіть нічого заперечити, коли мене… захопили отак зненацька… Я накинувся на брата… адже він у такому стані… хворий, не володіє собою… Хто знає! Можна було подумати, що… Я приволік його сюди… Вийшла дика сцена! Я змушений був роздягти його… Став обшукувати… Обшукав увесь одяг… аж до черевиків… А він… Ах!
На очах у нього виступили сльози, у горлі заклекотіло ридання. Задихаючись, він додав:
— Ви самі бачили… Але тепер, раз ви вже… Після всього, що сталося, я мушу піти з цього дому!
— Та ні! Нічого ж не сталося! — заперечив я. — Піти через мене! Ні, ви маєте залишитись тут. Ліпше буде, коли піду я.
— Та що ви кажете, синьйоре Меїс! — з жалем вигукнув синьйор Палеарі.
Тоді й Папіано, силкуючись утамувати ридання, заперечливо замахав руками. Потім сказав:
— Я збирався… збирався й так… Власне, й почалося все з того, що… я, нічого не підозрюючи, повідомив, що збираюся переїхати. Адже мого брата вже не можна тримати вдома… І маркіз навіть дав мені листа, ось він тут… листа до директора клініки в Неаполі, куди мені треба поїхати ще й по важливі документи… Коли я сказав про це, моя своячка… вона так добре… ставиться до вас… цілком заслужено… Вона раптом сказала, що ніхто не має права йти з дому… що ми всі повинні лишатися на місці…. бо ви… я вже не знаю… виявили… Це вона заявила мені! Своєму зятеві! Звернулася прямо до мене… може, тому, що я чоловік незаможний, але порядний, мушу виплатити моєму тестеві…
— Та хто про це думає! — вигукнув, перебиваючи його, синьйор Палеарі.
— Ні! — гордо заперечив Папіано. — Я про це не забуваю! Я багато думаю про це, не сумнівайтеся! А тепер я піду… Нещасний, нещасний Шіпіоне!
І, вже не в змозі стриматись, він ридма заридав.
— Ну, гаразд, — втрутився зворушений і вражений синьйор Палеарі, — до чого ж тут він?
— Нещасний мій брат! — вигукнув Папіано так щиро, що аж мене пойняв жаль.
У тому зойку я почув голос розпачу й каяття, яке в ту мить мало пекти Папіано, бо ж він використав свого брата з наміром звалити на нього відповідальність за свою крадіжку в разі б я заявив. Крім того, він щойно скривдив Шіпіоне, прилюдно обшукавши його.
Папіано ліпше за всіх знав, що я аж ніяк не міг знайти грошей, які він у мене вкрав. Моє несподіване повідомлення врятувало його саме в ту хвилину, коли він, вважаючи, що вже все втрачено, звинуватив у всьому брата або намагався повернути справу так, що, мовляв, тільки Шіпіоне міг украсти гроші (усе це, звичайно, було заздалегідь обмірковане). Однак цією ж моєю заявою Папіано був просто розчавлений. Тепер йому треба було виплакатись, аби полегшало на душі після такого нервового напруження, а може, ще й тому, що тільки отак, плачучи, він міг стояти віч-на-віч зі мною. Той плач мав означати, що Папіано припадає до моїх ніг, падає переді мною навколішки, але за умови, що я й надалі запевнятиму всіх, нібито знайшов гроші. Коли ж я, побачивши його приниження, посмів би скористатися з цього й відступив би від своїх слів, то він дав би мені найзапеклішу відсіч. Сам він, певна річ, нічого не знав і не міг знати про крадіжку, отож моє повідомлення рятувало тільки його брата, а той, кінець кінцем, і не постраждав би анітрохи, бо хворий. Папіано зобов’язувався натомість (як він уже натякав) повернути синьйорові Палеарі посаг його доньки.