Ось що, на мою думку, означав плач Папіано. Піддавшись на умовляння синьйора Ансельмо і навіть на мої, він зрештою заспокоївся й пообіцяв повернутися з Неаполя, тільки-но влаштує брата в клініку, вийде з одної комерційної справи, яку нещодавно заснував там укупі зі своїм приятелем, і розшукає документи, котрі зараз потрібні маркізові.
— Ой, зовсім забув, — звернувся він до мене, — синьйор маркіз просив переказати, щоб ви, коли зможете, сьогодні-разом з моїм тестем і Адріаною…
— Чудово, чудово! — вигукнув синьйор Ансельмо, перебиваючи його. — Ми всі прийдемо… Чудово! Мені здається, маємо привід повеселитися, чорт забирай! Чи не так, синьйоре Адріано?
— Та мені… — розвів я руками.
— Ну, тоді близько четвертої… Гаразд? — запропонував Папіано, витираючи напослідок очі.
Я пішов до своєї кімнати і мимоволі почав думати про Адріану. Вона після мого повідомлення, що гроші знайшлися, вибігла з їдальні вся в сльозах. А раптом зараз прийде до мене вимагати пояснень? Звичайно ж, вона не вірить, що я знайшов гроші. Що ж тоді вона може подумати? Гадає, що я вперто заперечую крадіжку, аби покарати її за порушення слова? Але ж чому? Напевне, тому, що від адвоката, до якого нібито мав намір звернутися за порадою перед тим, як заявити до поліції про крадіжку, я дізнався, що вона і всі інші опиняться під підозрою. Ну й нехай! Хіба ж вона не сказала мені, що піде на будь-який скандал, пов'язаний з викриттям злодія? А я, значить, вирішив не заявляти, воліючи пожертвувати дванадцятьма тисячами лір… І хіба вона не збагне, що це великодушність, жертва з мого боку, на яку я йду заради кохання до неї? Ось іще одна вимушена брехня, до якої призвело мене моє двозначне становище. Огидна брехня, що робила мене буцімто здатним на такі витончені докази кохання і приписувала мені великодушність та ще й безкорисливу, бо ж Адріана не просила і не бажала її.
Та ні! Ні! Ні! Чого це я так фантазую? Адріана може дійти зовсім іншого висновку, йдучи за логікою моєї необхідної і неминучої брехні. Яка там великодушність? Яка жертва? Які докази кохання? Невже я й надалі морочитиму голову бідолашній дівчині? Та я повинен, я зобов'язаний приборкати, притлумити свою пристрасть! Я не смію сказати Адріані жодного слова кохання, не смію кинути на неї жодного ніжного погляду. І що ж тоді? Як їй узгодити мою уявну великодушність із тією холодною стриманістю, до якої я муситиму вдатися тепер? Отже, обставини вимагають, щоб я скористався цією крадіжкою, про яку Адріана розголосила супроти моєї волі і яку я заперечив, аби розірвати всі стосунки з дівчиною. Де ж тут логіка? Якщо я страждаю від того, що в мене вкрадено гроші, то чому ж тоді, знаючи злодія, не заявляю про нього, а віднімаю в неї своє кохання, наче це вона винна в крадіжці? Якщо ж я справді знайшов гроші, то чому раптом перестав кохати її?
Я задихався від гніву, огиди, ненависті до самого себе. Мені слід було б хоч сказати їй, що не йдеться ні про яку великодушність, що я просто не маю ані найменшої змоги заявити про крадіжку… Але ж у такому разі я повинен зізнатися, чому! Чи моїми були викрадені гроші? І ті, що лишилися в мене? Вона може й таке подумати. Чи сказати їй, що я втікач, ховаюся від закону і змушений жити нишком і не маю права пов’язувати долю жінки зі своєю долею? Знову обдурювати нещасну дівчину?.. Але, з другого боку, хіба ж можна сказати їй правду? Ту правду, яка й мені самому здавалася неймовірною, безглуздою вигадкою, маячнею? Можна сказати їй таку правду? Невже для того, щоб не обдурювати її тепер, я повинен зізнатися в тому, що обдурював весь час? Ось до чого призведе розкриття моєї таємниці. А навіщо? Який сенс? Нічого ж не вийде — ні виправдання для мене, ні втіхи для неї.
Але, розлючений до нестями, у розпачі й безнадії, я, може, й розповів би все Адріані, якби вона зайшла до мене сама, а не прислала синьйорину Капорале, і якби пояснила, чому порушила своє слово.
Власне, причина була мені відома — адже щойно я почув її від Папіано. Синьйорина Капорале додала, що Адріана невтішна.