— Прошу вас, заставте хоч оцю тварюку лежати сумирно!
— Тварюку, тварюку, тварюку… — аж захлиналася обурена Пепіта. — Нехай і тварюка, та не вам це казати!
— Хто знає, може, бідолашка, все розуміє… — зауважив я на виправдання Мінерви, звертаючись до Бернальдеса.
Мої слова можна було зрозуміти по-різному. Я збагнув це лише після того, як вимовив їх. «Хто знає, — хотів я сказати, — може, бідолашка, розуміє, що з нею роблять». Але Бернальдес надав моїм словам іншого значення. Він скипів і, дивлячись мені просто у вічі, вигукнув:
— От ви довели, що нічого не розумієте!
Він дивився на мене так виклично, та й я був до краю збуджений, отож не міг стриматись і мимоволі відповів:
— Але я чудово розумію, любий добродію, що ви станете великим художником…
— У чім річ? — спитав маркіз, відчувши, що наша розмова загострюється.
Розлючений до нестями Бернальдес підступив до мене впритул:
— Великим художником?.. Припиніть негайно це знущання!
— Так, великим художником… Але ви погано виховані, як мені здається, бо лякаєте маленьких болонок! — зневажливо кинув я.
— Гаразд, — промовив він. — Побачимо, чи самих тільки болонок!
І вийшов.
Пепіта зненацька скрикнула і, судомно заридавши, знепритомніла. Її підхопили синьйора Кандіда й Папіано.
Коли ми всі стовпилися біля канапки, на яку поклали зомлілу синьйорину Пантогаду, я раптом відчув, як хтось шарпнув мене за плече, і побачив перекошене від люті обличчя Бернальдеса. Мені пощастило вчасно перехопити занесену на мене руку. Я відштовхнув його щосили, та він знову підбіг до мене і пацнув рукою по моєму обличчю. Нетямлячись од гніву, я кинувся на іспанця, але синьйор Палеарі та Папіано втримали мене, а Бернальдес вискочив з вітальні, крикнувши:
— Вважайте, що я вас образив! Я до ваших послуг! Тут знають мою адресу!
Обурений маркіз, тремтячи всім тілом, підвівся з крісла і щось гукав услід художникові, а я силкувався вирватися з рук синьйора Палеарі та Папіано, щоб наздогнати свого кривдника. Дон Джільйо почав заспокоювати мене і радив за дворянським звичаєм послати двох своїх друзів до того негідника, котрий посмів виявити таку неповагу до маркізового дому, і добряче провчити його.
Все ще задихаючись від образи, я промимрив кілька слів: вибачився за прикрий інцидент і швидко пішов. Синьйор Палеарі та Папіано вийшли слідом за мною, а Адріана зосталася біля Пепіти, яка ще й досі не отямилась.
І тепер я мусив прохати злодія, що недавно обікрав мене, стати моїм секундантом! Його і синьйора Палеарі. До кого ж іще міг я звернутися?
— Я? — вигукнув украй здивований синьйор Ансельмо. — Та що ви! Ні, ні, синьйоре! Ви серйозно? — І всміхнувся: — Та я ж у цьому ділі нічогісінько не тямлю, синьйоре Меїс… Облиште, усе це дурниці, хлоп’яцтво, вибачте на слові…
— Ні, ви це зробите для мене! — вигукнув я, не маючи сили довго переконувати його. — Ви зі своїм зятем підете до того синьйора і…
— Та нікуди я не піду! Що ви кажете! — перебив мене він. — Просіть мене про що завгодно, я зроблю вам будь-яку іншу послугу, тільки не це. Бо такі штуки, передусім, не для мене. Крім того, я вже сказав вам — це хлоп’яцтво, та й годі. І не треба надавати значення… Пусте…
— Ні, ні, я з вами не згоден! — втрутився Папіано, бачачи мою нестямність. — Це не дурниці! Синьйор Меїс має повне право вимагати сатисфакції! Більш того — зобов’язаний! Саме так, він мусить, мусить…
— Тоді підете ви з кимось зі своїх друзів, — сказав я, певний, що він не відмовиться.
Але Папіано розвів руками і з жалем мовив:
— Повірте, я залюбки пішов би!
— Але не підете? — крикнув я на всю вулицю.
— Тихше, синьйоре Меїс, — благально сказав Папіно. — Поміркуйте самі, згляньтеся на моє становище, жалюгідне становище залежної людини: убогий секретар маркіза. Я ж тільки служник, служник…
— Та що ж тут міркувати? Адже сам маркіз… Хіба ви не чули?
— Так, синьйоре! Але що буде завтра? Він же клерикал… Перед лицем своєї партії… З секретарем, який втручається в справи честі… Ах, боже ти мій, ви навіть не уявляєте мого жалюгідного становища! А та — яка вітрогонка! Ви ж самі бачили? Закохана, мов кішка, в художника, в отого мерзотника… Завтра вони помиряться, а мені, вибачте, що тоді робити? У дурні пошиюсь, ось що! Подумайте, синьйоре Меїс, зрозумійте мене… Запевняю вас, це справді так.
— То ви залишаєте мене напризволяще в такій скруті? — у розпачі спитав я знову. — Я ж тут, у Римі, нікого не знаю!
— Але зарадити можна! Можна! — поспішив заспокоїти мене Папіано. — Я саме хотів пораяти вам… Ми з тестем тільки заплутаємо все, ми для цього непридатні… Ви маєте слушність, кожен на вашому місці не стерпів би. Я згоден з вами: кров не вода. Ось що я вам пораджу: негайно зверніться до двох будь-яких офіцерів королівської армії. В справі честі вони не відмовляться бути свідками такої благородної людини, як ви. Ви представитесь їм, розкажете, що сталося… їм не вперше робити таку послугу приїжджому.