Після вибуху мого гніву розмова перейшла майже в сварку і несподівано закінчилася гучним реготом усіх присутніх офіцерів. Я вибіг з кав’ярні, нетямлячись од люті, з червоним лицем, ніби мене там відшмагали, схопився за голову, наче боявся втратити глузд, і кинувся навтьоки, подалі від того шаленого реготу. Заховатися, причаїтися десь. Але де? Вдома? Про це навіть думати було огидно. І от я йшов, ішов світ за очі, аж поки спинився, знесилений до краю. Не мав уже снаги нести далі свою нещасну душу, зневажену й потоптану, взяту на глузи, переповнену вщерть тяжкою тугою. Трохи постояв як укопаний і рушив далі, ні про що не думаючи, мовби отупілий, і не відчуваючи більше ніякого болю. Я довго блукав вулицями, втративши відчуття часу. Зупинявся то тут, то там перед вітринами крамниць, які поступово зачинялися. Мені здавалося, що вони зачиняються одна за одною лише для мене, назавжди. А вулиці все безлюдніють тільки для того, щоб я лишився сам, блукаючи в нічній темряві серед мовчазних темних будинків з позачинюваними дверима і вікнами — назавжди зачиненими для мене. Все життя замикалося, стихало, гасло — усе затягував густий морок. Це життя вже не мало для мене ні глузду, ні мети, я споглядав його, ніби здалеку. І ось, мимоволі, наче вело мене якесь невиразне відчуття, що охопило все моє єство і нестримно в мені наростало, опинився я на Понте Маргеріта. Стояв, обіпершись на парапет, і не зводив очей з чорної нічної річки.
— Кинутись туди?
Я здригнувся від жаху, і той жах збудив усі мої життєві сили, підняв люту ненависть до тих, хто здалеку знову штовхає мене на самогубство, як колись біля водяного млина в маєтку Стіа. Адже всі мої біди через них — через Ромільду та її матір. Ніколи б мені не спало на думку вдавати самогубство, аби позбутися їх. З їхньої ласки вештався я два роки мов тінь у своєму уявному посмертному житті, а тепер вони знову пхають мене до води, тягнуть за волосся, аби я сам здійснив їхній вирок. Отже, вони справді вбили мене! І звільнились тільки вони, а не я!
Охоплений обуренням і гнівом, я гарячково думав: а чи не можна помститися їм замість того, щоб самому іти на згубу? Та кого, власне, я збираюсь убивати? Небіжчика… тінь…
Я стояв, наче осліплений яскравим світлом, яке раптом бризнуло у вічі. Помститися? Отже, їхати туди, в Міраньйо? Здерти з себе лжу, бо вона вже нестерпна, вона душить мене! Повернутися живим — це буде для них найбільша кара. Повернутися під своїм ім’ям, не ховаючись, з усіма своїми колишніми знегодами, мороками, справжніми, невигаданими. А як бути з нинішніми? Чи зможу я скинути їх зі своєї душі, як важкий, непотрібний тягар з плечей? Ні, ні, ні! Я відчував, що не можу цього зробити, і стояв на мосту, сповнений тривожних сумнівів і ще не певний своєї долі.
Тим часом я щось намацав у кишені пальта, нервово м’яв його пальцями і ніяк не міг збагнути, що то таке. Нарешті вийняв з кишені і побачив, що то моя шапчина, яку я машинально запхав туди, ідучи в гості до маркіза Джільйо д’Аулетти. Вже розмахнувся, щоб кинути її у воду, аж тут зненацька блискавкою сяйнула мені нова думка. Власне, в пам’яті чітко зринуло те, про що я подумав колись у поїзді на шляху між Аленгою і Туріном.
— Отут, — промовив я, ніби марив, — на цьому парапеті… капелюх… палиця… Так! Там, біля водяного млина в маєтку Стіа Маттіа Паскаль, а тут — Адріано Меїс… Раз і назавжди! Я помщуся їм! Приїду живий!
Радісний порив підбадьорив мене, додав сили й снаги. Так! Саме так! Не себе, мертвого Маттіа Паскаля, повинен я знищити, а безглузду вигадку, дику фікцію, від якої потерпав два роки, — цього Адріано Меїса, приреченого бути страхополохом, ошуканцем, нікчемою. Я повинен убити цього Адріано Меїса, у якого під вигаданим ім’ям криється мозок із клоччя, серце з пап’є-маше, а в гумових судинах тече підфарбована водичка. Достеменно так! Падай же з мосту, падай, понура маріонетко! Утопись, як Маттіа Паскаль! Туди тобі й дорога! Нехай оця тінь живої істоти, народжена брехнею, і загине так само — від нової брехні! І все скінчиться! Може, й Адріані буде легше? Вона стільки кривди зазнала від нікчемного Адріано Меїса! Я не зважатиму на образу, яку заподіяв мені той мерзотник. Адже він ницо, підступно напав на мене. Певна річ, я не боюся його аніскілечки, але ж образив іспанець не мене, а його, Адріано Меїса. І ось тепер Адріано Меїс накладе на себе руки.
Іншої ради я не мав!
Однак мене охопив дивний трепет, ніби я насправді збирався когось убити. Та на серці враз полегшало, розум прояснів і стало радісніше.