Я роззирнувся, чи немає кого поблизу на набережній Тібру: скажімо, поліцейського, котрий, можливо, спостерігав за мною, побачивши, що я довго стою на мосту. Я хотів переконатися: спершу заглянув на площу Ліберта, потім на набережну Мелліні. Ніде нікого! Тоді повернувся на міст, але перед тим зупинився між деревами під ліхтарем, вирвав аркушик із записника і написав олівцем: «Адріано Меїс». Що ще? Нічого. Адресу й дату. Цілком досить. Весь Адріано Меїс отут — у цьому капелюсі, у цій палиці. Дома залишились книги, одяг… Гроші після крадіжки я носив при собі.
Я повернувся на міст, зіщулившись і тремтячи від страху. Ноги у мене підкошувались, серце шалено калатало. Я вибрав найтемніше місце, подалі від ліхтарів. Швидко зняв капелюха, засунув складений аркушик за стрічку, потім поклав капелюха на парапет, а поруч з ним палицю. Натягнув на голову шапчину, послану мені долею, яка врятувала моє життя, і, наче злодій, шаснув у темряву.
17. Перевтілення
Я дістався до вокзалу перед відходом поїзда на Пізу о дванадцятій десять.
Взяв квиток і забився у вагон другого класу. Чекаючи відходу поїзда, насунув шапчину аж на очі — не так для того, щоб замаскуватися, як щоб самому нічого не бачити. Адже перед очима невідступно поставала одна картина: капелюх і палиця, залишені на парапеті мосту. Може, тепер їх уже помітив якийсь перехожий… Може, в цю мить нічний сторож побіг до квестури заявляти про самогубство… А я ще й досі в Римі! Чому цей клятий поїзд не рушає? Мені перехопило подих…
Нарешті поїзд рушив. У купе, на щастя, я був сам. Підвівся, розпростав руки, потягнувся і з полегкістю глибоко зітхнув, наче з грудей упав важенний камінь. Це ж я знову оживаю, стаю самим собою, Маттіа Паскалем! Я знову я! Мені хотілося щосили закричати, аби всі почули: «Це я, я, Маттіа Паскаль! Я не помер! Ось я тут!» Мені вже не треба нічого вигадувати, не треба боятися, що мене викриють! Правда, спочатку треба дістатися до Міраньйо… І найперше — відверто заявити про себе, домогтися, щоб мене визнали за живого, і знову прирости до свого коріння. Дурень! Самовпевнений дурень! Хіба житиме спиляне дерево? А я сподівався прожити без коріння… Мені пригадалась інша поїздка — з Аленги до Туріна: яким щасливим вважав я себе тоді! Божевільний! Думав, визволення… Нічогеньке собі визволення — зі свинцевою мантією брехні на плечах! На плечах привида, тіні…
Правда, знову доведеться терпіти на шиї свою дружину і тещу на додачу. Адже вони не переставали гнітити мене й тоді, коли я був мертвий! А тепер я таки живий! І маю досвід. Тепер ми побачимо!
Коли я міркував про це, мені здавалася просто неймовірною легковажність, з якою я два роки тому зважився на авантюру, поставивши себе поза законом. Згадав перші дні свого вільного життя, блаженство на межі з божевіллям, нестримну радість, що охопила мене в Туріні і не полишала в інших містах, хоч би куди я поїхав. Як приємно було мандрувати: самому, ні від кого не залежному, замкнутому в собі. Яким щасливим почуттям був я тоді сповнений! Ось я в Німеччині, пливу пароплавом по Рейну… Чи це не сон? Ні, так і було! Ех, коли б то я міг весь час отак безтурботно мандрувати життям… Та ось у Мілані… Те нещасне цуценя, яке я хотів купити в старого вуличного торговця… Тоді я вже почав розуміти… А потім… А потім!
Подумки я знову повернувся до Рима. Тінню прослизнув у будинок синьйора Палеарі. Вони вже всі сплять? Адріана, може, й не спить, чекає мене. Їй сказали, що я пішов шукати двох свідків для поєдинку з Бернальдесом. Вона прислухається, а мене все нема й нема. Вона боїться, плаче…
Я затулив обличчя руками, серце стислося від болю.
«Раз я не міг бути для тебе живим, Адріано, то краще вважай мене мертвим! Вважай мертвими вуста, що зірвали з твоїх неторканих уст єдиний поцілунок. Забудь мене, безталанна Адріано! Забудь назавжди…»
Що буде в їхньому домі завтра вранці, коли з квестури принесуть жахливу звістку? Чим вони пояснять моє самогубство, отямившись від потрясіння? Майбутньою дуеллю? Ні, звичайно. Чому б то людині, котра ніколи не виявляла страху, заманулося заподіяти собі смерть від страху перед дуеллю? То в чому ж причина? Не зміг знайти свідків? Безглуздо. Це не привід для самогубства. А може… Хто знає? Чи не було в мене якоїсь таємниці?..
О, так! Безперечно, тільки так вони й подумають! Вкоротив собі віку без явної причини, ніколи раніше й натяку не було на щось подібне. Хоча, ні: деякі дивацтва останнім часом помічали, і то не раз. Скажімо, неприємна історія з крадіжкою — спершу виявив підозру, а потім почав заперечувати… Може, гроші були не мої? І я мусив комусь повернути їх? Чи незаконно привласнив частину цих грошей, а тоді спробував зіграти роль потерпілого? Потім розкаявся і наклав на себе руки? Хто знає? А що був я людиною загадковою, то це вже напевно: жодного приятеля, жодного листа…