Мабуть, варто було б вказати на тому аркушику не тільки ім’я, адресу й дату, а також якусь причину самогубства. Але ж у ту мить… Та що, власне, я міг вигадати?
Цікаво, як ухопляться газети за цей випадок? Хто знає, що вони кричатимуть (і чи довго?) про таємничого Адріано Меїса? Ясна річ, не лишиться осторонь і мій славнозвісний кузен, турінський Франческо Меїс, помічник інспектора, і даватиме свідчення у квестурі. За його свідченнями розпочнуть пошуки і невідомо, що знайдуть. Добре. А гроші? Адріана ж бачила всі мої банкноти… Уявляю собі Папіано! Підскочить до шафки, а вона порожня! Виходить, гроші пропали? На дні ріки? Ах, як шкода! Ну чого ж було вчасно не забрати всі? Квестура забере мій одяг і книги… Кому вони дістануться? Хоч би що-небудь лишилося на згадку бідолашній Адріані! Як їй тяжко буде оглядати мою спорожнілу кімнату!
Отакі думки, запитання, здогади снували в моїй голові, не даючи спокою. А поїзд мчав у ніч…
Я вирішив з обачності затриматись на кілька днів у Пізі, аби хтось не пов’язав повернення Маттіа Паскаля до Міраньйо із зникненням Адріано Меїса в Римі. А такий зв’язок легко простежиться, особливо в тому разі, коли газети зчинять крик про вчорашнє самогубство. Почекаю в Пізі ранкових і вечірніх римських газет. А потім, якщо великого галасу не буде, заїду по дорозі в Міраньйо до свого брата Роберто в Онелью і подивлюся, яке враження справить на нього моє воскресіння. Тільки мені не слід під жодним приводом розводити балачок про перебування в Римі, про те, де я там мешкав і чим займався. Про два роки своєї відсутності розповім багато фантастичного, надто про мої далекі мандрівки… Еге ж, тепер, повернувшись живий і здоровий, я почну завзято, залюбки сипати побрехеньками. Вигадуватиму так само, як кавалер Тіто Ленцо, а то переважу і його!
У мене ще залишилось п’ятдесят дві тисячі лір з гаком. Кредитори, сподіваюся, цілком вдовольнилися маєтком Стіа і водяним млином, зважаючи на те, що минуло вже два роки по моїй смерті. Після продажу маєтку і млина вони отримали пристойну суму, отож не чіплятимуться до мене зі своїми надокучливими домаганнями. Власне, якщо вони таки вчепляться до мене, я зумію їх відшити. Маючи п’ятдесят дві тисячі лір, у Міраньйо можна жити. Не скажу, що розкішно, але, безперечно, досить непогано.
Висівши в Пізі з поїзда, я передусім купив собі капелюха — такого самого, якого носив за життя Маттіа Паскаль. А тоді швиденько подався обстригти кучму того дурня Адріано Меїса.
— Коротше, так буде гарніше, правда ж? — мовив я до перукаря.
У мене вже трохи відросла борода, і тепер, підстригшися, я став прибирати свого колишнього вигляду та ще й погарнішав: обличчя стало тонше, можна сказати… так, так, стало шляхетніше. Око, правда, вже не косувало — ця характерна ознака Маттіа Паскаля щезла. Отож на моєму обличчі дещо збережеться й від Адріано Меїса. Тепер я вельми схожий на свого брата Роберто. Чи міг я коли про таке мріяти?
Та от лихо! Позбувшись розкішного чуба Адріано Меїса, я надів на голову новенького капелюха, і голова моя втонула в ньому аж до потилиці! Спасибі, перукар допоміг — засунув за підкладку картонне кружальце.
Аби не заходити до готелю з порожніми руками, я купив собі валізу. Поки що покладу в неї пальто і цей костюм, що на мені, бо доведеться придбати ще один, адже я не міг сподіватися, що по двох роках моя дружина в Міраньйо зберегла бодай дещицю з мого одягу та білизни.
Відтак у крамниці готового одягу я вбрався в гарний новий костюм і з новенькою валізою в руках пішов до готелю «Нептун».
Я вже приїздив до Пізи, коли був Адріано Меїсом, і побачив усі визначні пам’ятки цього міста. Зупинявся тоді в готелі «Лондон». А тепер, знесилений до краю тяжкими переживаннями, я просто помирав з голоду і від утоми. Нашвидку перекусив і проспав до самого вечора.
Тільки-но я прокинувся, знову потрапив у полон тривожних думок. Для мене день збіг, наче його й не було: зранку я ходив по крамницях, а тоді заліг спати. А як минув цей день там, у будинку синьйора Палеарі? Метушня, розгубленість, настирлива цікавість чужих людей, поверхове слідство, безглузді припущення, неймовірні гіпотези, марні пошуки тіла… Та ще мій одяг і мої книги — на них дивляться з тяжким почуттям, яке викликають речі, що належать трагічно загиблій людині.
А я собі спав! І тепер з тривожним нетерпінням чекатиму наступного ранку, щоб прочитати римські газети.