Мирослава Горностаєва
БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА
Повість з XI століття
Літа 1061–1076
І Богові Перуну — громовержцю,
Богові прі і боріння, скажемо,
Живих явищ кола
Не переставати крутити в Яві.
Це він нас веде стезею правою до брані
І до Тризни великої по всіх полеглих
Що йдуть у життя вічне
До Полку Перунового.
Слава Богу,
Перуну вогнекудрому
Який стріли на ворогів верже
І вірною стезею вперед веде
Бо єсть він воїнам суд і честь,
І яко златорун, милостив –
Всеправеден єсть!
Була Перунова ніч…
Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці[1], котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.
То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.
А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана[2] — вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись — провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило — він знайшов спадкоємця…
Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її — Перуновим Мечем.[3]
— Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, — сказав старий неголосно, — ти спиш, Вогнику?
Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє — хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі[4], і маленьке вовченя.
— Ні, Віщий, — сказав хлопець, — я слухаю…
— Що слухаєш?
— Перуна…
Старий усміхнувся:
— Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу[5], Світ предвічний, аби не бути йому повержену.
— А хто переможе? — зі щирим зацікавленням спитав малий.
— Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма — зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.
— А як відбирають до війська того? — спитав хлопчина.
— Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран — так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він — на блискавку.
Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі[6]. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.
— Віщий, — озвався хлопець, — ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.
Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.
— А як він опинився тут, на Хорсиці?
— Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських[7] жерців, — відповів поволі Далебор, — звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині — Перунова Рінь…
— Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? — майже пошепки спитав хлопчина.