— Слава Богу Перуну Огнекудру, — знову шепоче Вогник, — який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде, бо єсть він воїнам — суд і честь… і яко златорун, милостив — всеправеден єсть…
Руки повторюють і повторюють один і той же порух вже без участи розуму. Коли з’являється Далебор, хлопчина навіть не помічає ні його, ні щенячої радости Полісунової. Старий підходить і говорить з легким усміхом:
— Досить, Вогнику. Я ось риби приніс. Візьми-но у хижі цебро, та сходи до озерця, принеси водички.
До озера добрий кавал шляху та все лісом. Цебро, здається, важить стільки, скільки і сам хлопець. Порожнє цебро… Вогник нахиляється над водою, аби трохи перепочити, і дивиться на відображення худесенького великоокого хлоп’яти. Далеченько ще йому до витязя з давніх сказань.
Тітка Твердиха якось сказала хлопцю, що він має гарні очі, напевне материні. Тож і намагається Вогник згадати материне лице, але як завжди, даремно. Тільки знову вчувається голос жінки, що жебонить і жебонить безкінечну колискову.
Вже біля хижі, повертаючись з повним відром, хлопець перечепився об корінь і гепнувся на землю. Вода, ясна річ, вилилася геть. Далебор чистив рибу і навіть не підвів голови. Вогник відчуває, що тут-таки, на місці, помре від утоми, але й знає, що відповість на його скарги волхв. «Помреш, — скаже, — отже є слабодухим, і не гідний бути Перуничем. Боги наші не люблять кволих та недолугих…»
Хлопець поволі зводиться на тремтячі ноги, підіймає цебро і знову чимчикує до лісу. Вже присмерком вертається з повним, обережно ставить його біля дверей хижі і падає непритомним. Старий вкладає Вогника на постіль з трави, кладе поруч загорнений в листя шматок запеченої на вугіллях риби і усміхається схвально.
— Упертий, — говорить стиха, — як і рід його… Аби ж я хоч знав, дитино, як звали твоїх батьків… Одне певно — ти онук Гатила Борича, але ж ти навіть ім’я своє забув, не те, що батька з дідом… Смертним сном заснула пам’ять твоя в годину загибелі кревних.
До хижі пробирається Полісун. Вовченя наїлося риби, і тому не подалося гасати лісом, а мирно вкладається поруч з хлопцем. Далебор вкриває їх обох своїм вовняним плащем і думає про те, що з хлопчини, здається, буде воїн. Звісно, нині хлоп’я хилиться од вітру, але ж не слід забувати, що він, Далебор, трохи не з того світу його витяг. Згодом з’явится все — і міць, і стать вояцька. І зможе спокійно вмерти старий волхв, бо знання його не пропадуть марно.
* * *
— Подивися-но, Вогнику, довкола, — мовив Далебор.
Вони стояли на Хорсицькій кручі, прозваній протолчанами Чорною Скелею. Грізне гудіння Славутича, що продирався крізь камінні перешкоди-пороги, долинало аж сюди. Далебор оповідав колись малому, що саме сюди впали рештки тіла Великого Змія, враженого колись блискавицею Індри. Впали, скам’яніли і загатили ріку. Тоді метнув ваджру[9] Індра — і тріснула загата…
За спинами волхва та його учня вчепився корінням у скелю славетний Прадуб, котрий жив у світі цьому літ з тисячу, якщо не більше. Його, Прадуба, і досі вшановували мандрівники, коли їм щастило дібратися до острова без втрат, або бажалося щасливо перейти пороги.
— Степи ці, Вогнику, — оповідав поволі навчитель, — належали пращурам нашим, котрі берегли і землі, і квіти, і трави свої, і кров свою лили, їх захищаючи. Боролися з ворогом онуки Дажбожі відколи й народжені були. Та ослабла рука їх нащадків — і ворог прийшов у степ…
— Віщий, а де поділися печеніги, що вбили князя Святослава? — спитав хлопець, — це ж десь поблизу сталося, правда?
— Сталося он там, на переправі, — махнув рукою праворуч Далебор, — там його й поховано. При нагоді відвідаємо могилу. А печеніги пішли собі геть… У кочівників немає святої землі, за яку варто загинути. Гірше стало з пашею для худоби — і звіялись, наче дим. Але шкоди вони колись наробили багато. Та ось уже кількадесят літ про них нічого не чути.
Старий вмостився на камені біля самого Прадуба і видобув з торбини невеличкі гусла. Вогник тихо зітхнув. Вчора він увесь день вчився натягати лука і мав посічені тятивою руки. До того ж хлопчина вважав, що вміння грати і співати не належить до вояцьких чеснот.
Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:
— Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.