Сміючись, Герберт погортав «Останні вісті», сказав іще: «Відтоді й оцей рубець!» — і посунув газету матінці Тручинській, яка щось бурмотіла собі під ніс, а сам надався встати.
Та не встиг Герберт випростатись і вшитися до клозету — я по його обличчю бачив, куди він зібрався, — як я швиденько тицьнув пальцем у зашитий фіолетово-чорний рубець, завширшки такий, як гральна карта завдовжки.
— Хлопчику, Герберт хоче в клозет. Я тобі розкажу потім.
Але я тицьнув іще раз і затупав ногами, вдаючи з себе трирічного, — це завжди допомагало.
— Ну добре. Аби лиш ти не чіплявся. Тільки зовсім коротко. — Герберт знову сів. — Це було на Різдво в тридцятому. Порт уже наче вимер. Вантажники на кожному розі били байдики й змагалися — хто далі плюне. Після опівнічної меси — у нас уже й пунш стояв готовий — із моряцької церкви, що через вулицю, плавом попливли шведи й фіни — прилизані такі, лаковані, всі в синьому. Я відразу відчув: тут добром не скінчиться. Стою собі в дверях, дивлюся на ті аж надто побожні пики й гадаю собі: «Чого це вони всі перебирають на собі ґудзики з якорями?» Коли глядь — а воно вже й почалося! Ножі ж бо довгі, а ніч коротка! Ну, фіни й шведи завше недолюблювали одні одних. Тільки яке до них діло Гербертові Тручинському — дідько його знає. Бо тільки-но десь здійметься буча, Герберт уже тут як тут, просто наче в нього швайка ззаду. Я, звісно, — за поріг, а Штарбуш кричить мені навздогін: «Глядися там, Герберте!» Але в Герберта своє на оці, він надумав урятувати пастора — невеличкий такий хлопчина, тільки недавнечко приїхав з Мальмьо, із семінарії, різдвяну месу з фінами й шведами в одній церкві воднораз ще ніколи не правив, отож Герберт хоче йому підсобити, щоб він вернувся додому живий-здоровий. Та не встиг я вхопити Божого чоловіка за рукав, аж чую — у спині в мене вже щось стримить. «Отакої! — думаю собі. — З Новим роком!», хоч був іще тільки святвечір. А як прийшов до тями, лежу, бачу, вже в нас просто на шинквасі, й моя рідненька крівця задурно цибенить у пивні кухлі, а Штарбуш уже підбігає з аптечкою від Чевоного Хреста, щоб надати мені, як то кажуть, невідкладну допомогу.
— Не тра' було туди лізти! — сердито пробурчала матінка Тручинська й висмикнула дротика зі свого вузла. — Самбо до церкви ніколи ані ногою. Навіть навпаки!
Герберт відмахнувся й, не поправляючи підтяжок, волочачи за собою сорочку, почвалав до клозету. Невдоволено пішов, невдоволено й кинув через плече:
— Відтоді й оцей рубець! — Одне слово, рушив у дорогу так, ніби хотів раз і назавжди відмежуватися й від церкви, й від пов'язаної з нею різанини, так ніби клозет — саме те місце, де можна лишитися вільнодумцем, чи стати ним, чи укріпитися в своєму вільнодумстві.
Кількома тижнями пізніше я застав Герберта мовчазним і не готовим відповідати на мої запитання. Він видався мені навіть засмученим, хоч звичної пов'язки на спині в нього й не було. Ба більше, він цілком спокійно лежав собі горілиць на канапі у вітальні, а не в своєму ліжку й не поранений. І все ж таки Герберт справляв враження тяжкопораненого. Я чув, як він зітхає, як звертається до Бога, до Маркса й Енгельса і проклинає їх. Час від часу він скидав угору кулака й сварився комусь, потім кулак важко падав йому на груди, і Герберт проробляв те саме з другим кулаком, одне слово, бив себе в груди, мов католик, коли той кричить: «Меа culpa, mea maxima culpa!»[7]
Виявляється, Герберт убив капітана якогось латвійського судна. Щоправда, суд його виправдав — кельнер діяв, як це досить часто буває з людьми такої професії, в межах самооборони. Однак виправдальний вирок — це виправдальний вирок, а латвієць так і лишився мертвим латвійцем і важким тягарем ліг на кельнерову душу, хоч люди й казали, що капітан той був чоловік хирлявий та ще й хворий на шлунок.
На роботу Герберт уже не вийшов. Звільнився. Власник шинку Штарбуш частенько навідувався до нього, сідав на канапу або за стіл до матінки Тручинської на кухні й діставав із теки для Герберта пляшечку ялівцівки, а для матінки Тручинської — двістіп’ятдесятиграмовий пакуночок необсмажених кавових зерен, які одержував з Вільної гавані. Потім або намагався вмовити самого Герберта, або вмовляв матінку Тручинську вмовити свого сина. Однак Герберт лишався твердий — або м'який, називайте це як завгодно, й кельнерувати в шинку більш не хотів, а вже в Нойфарвасері, навпроти моряцької церкви — й поготів. Він узагалі не бажав тепер кельнерувати, бо хто кельнерує, того ріжуть ножами, а кого ріжуть ножами, той колись уб'є невеличкого хирлявого латвійського капітана — тільки через те, що схоче відштовхнути від себе того капітана, тільки через те, що не схоче, щоб латвійський ніж, окрім усіх отих фінських, шведських, польських, ножів з Вільного міста й Німецького райху, лишив ще й латвійського рубця на вздовж і впоперек списаній спині такого собі Герберта Тручинського.