Хлопці, надто Вутлекрад і Лев'яче Серце, вже вибились із сили. Пора було зробити перерву й дати їм перепочити, бо решта, зокрема й обидва Ренванди, тримати в руках пилку взагалі не вміли. Ватага розбрелася по церкві, сиділа на лавах і мерзла. Смажений Осетер стояв і м'яв у руках велюрового капелюха, якого в церкві скинув. Не подобався мені такий настрій. Щось мало статися. Цей понічному порожній Божий храм пригнічував хлопців. Напруженість поглиблювало й те, що й досі не було Мокроступа. Ренванди, схоже, побоювалися Смаженого Осетра, вони стояли збоку й перешіптувались, поки той зрештою наказав їм помовчати.
Неквапом, навіть, якщо мене не зраджує пам'ять, зітхнувши, я підвівся з молитовної подушечки й рушив просто до Діви, яка ще лишилася на місці. Погляд її, спрямований, як було замислено, на Іоана, падав тепер на геть усипані гіпсовою потертю сходи до вівтаря. Її правий вказівний палець, що доти вказував на Ісуса, тепер тицяв у порожнечу чи радше в темний лівий неф. Східець по східцю я зійшов до вівтаря, потім озирнувся, намагаючись побачити глибоко посаджені очі Смаженого Осетра, але ніде їх не знаходив, поки Вуглекрад підштовхнув хлопця й примусив показатись мені на очі. Смажений Осетер подивився на мене якось невпевнено — таким я ще ніколи його не бачив — і спершу нічого не втямив, потім таки, мабуть, утямив, але не зовсім, рушив у мій бік поволі, надто поволі, а тоді одним стрибком подолав усі східці до вівтаря й посадив мене на білий, невміло зроблений, не зовсім рівний зріз на лівому коліні в Діви, де ледь виднівся слід від сідниці малого Ісуса.
Смажений Осетер одразу відвернувся, одним кроком опинився на кам'яних плитах, хотів був знов поринути в роздуми, та все ж озирнувся, примружив свої близько посаджені очі, що нагадували тепер дві миготливі контрольні лампочки, і, побачивши, з якою божистою гідністю я сиджу замість Ісуса, вражено застиг, як, власне, і вся ватага на лавах.
Отож Смажений Осетер досить хутко зметикував, у чому полягає мій план, ба більше — він його навіть удосконалив. Обидва військові ліхтарики, якими Нарсес і Синя борода присвічували собі під час демонтажу, він спрямував просто на мене й Діву, наказавши перевести їх на червоне світло, щоб вони не сліпили мені очей, потім знаком підкликав обох Ренвандів, пошепотівся з ними, ті, видно, не хотіли того, чого хотів він, підійшов Вуглекрад, хоч Смажений Осетер його й не кликав, і показав братам свої кісточки на пальцях, щомить ладні потрясти кого завгодно; тоді хлопці здалися й під наглядом Вуглекрада та юного помічника зенітників Містера зникли в сакристії. Оскар спокійно чекав; він поправив на собі барабана й анітрохи не здивувався, коли довготелесий Містер повернувся в облаченні священика, а обидва Ренванди — вбрані, як служки на месі: в біло-червоному одінні. Вутлекрад, наполовину перевдягнений у вікарія, приніс із собою все, що потрібно для богослужіння, поскладав те причандалля на хмарину й ушився. Старший Ренванд тримав кадильничку, молодший — дзвіночки. Містер, хоч облачения було на ньому й бахмате, зовсім непогано наслідував його велебність Вінке, спершу — з цинізмом школяра, але потім текст і все це священнодійство його захопили, і він показав усім нам, а надто мені, не якусь там безглузду пародію, а справжню месу, що її потім, на суді, щоразу месою й називали, тільки чорною.
Почали ті троє зі вступних молитов на сходах до вівтаря. Уся ватага на лавах і кам'яних плитах поставала навколішки, перехрестилась, і Містер, трохи знаючи текст і підтриманий досвідченими служками, розпочав месу. Ще коли ті троє заспівали на сходах до вівтаря, я обережно торкнувся паличками своєї бляшанки. Kyrie я супроводжував уже гучніше. Gloria in excelsior Deo — і я склав подяку Господу Богові й на барабані, я закликав до молитви, та замість апостольського повчання з денної літургії видав на барабані досить довгеньку вставку. А алілуя мені вдалося просто на славу. Коли дійшли до credo, я завважив, як вірять у мене хлопці; під час offertorium[9] я трохи приглушив бляху, дав змогу Містерові піднести хліб, змішати вино з водою, дозволив покадити на чашу й на себе, простежив, як Містер омиває руки. «Oratre, fratres»,[10] — вибивав я в червоному світлі від кишенькових ліхтариків, підходячи до перевтілення. Це плоть моя. «Oremus»,[11] — затяг Містер, як того й вимагала служба Божа. Хлопці на лавах видали мені два різні варіанти «Отче наш», та коли дійшло до причастя, Містер примудрився об’єднати протестантів і католиків. А поки вони причащалися, я пробарабанив їм confiteor. Діва показувала пальцем на Оскара, барабанщика. Я став наступником Христа. Богослужіння проходило як по маслу. Містерів голос злітав і опускався. А як же гарно вийшло в нього благословення: «Милую, прощаю і відпускаю». І коли під церковним склепінням пролунали його слова: «Ite messa est»[12] (мовляв, ідіть собі, гріхи ваші відпущено), — сталося воістину святе відпущення, і тепер світський арешт міг загрожувати лише ватазі трясунів, укріпленій у вірі й зміцненій в ім'я Оскара й Ісуса.