— І жидів! — зіронізував Михайло. — Борімся за чистоту нації, як ото у Винниченка: «українські тюрми — для українців!» Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, і ми не маємо права всупереч сьогоднішній реальності брати на озброєння Шевченкове гасло «ні жида, ні ляха!»
— Ого, як ти розмахався: нині на Шевченка, колись на Франка… Хто має право переглядати постулати наших пророків?
— Франкові ти щойно переглянув, Шевченкові ж захищаєш. А я кажу: в новому часі не всі постулати великих людей повинні ставати догмою. Нині ми мусимо знаходити спільну мову з інородцями, а не виповідати їм війну.
— І сидіти склавши руки у той час, коли Пілсудський на нашій землі створює військовий легіон?
— Проти легіону Пілсудського в нас буде свій, Грицю, і ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього легіону. Пілсудському не віддамо України, але ж не треба переносити ненависть до шовіністів на польський народ. Не різня між нами й поляками принесе нам волю, а боротьба із завойовником, якої б масті він не був… Я боюся крикливого патріотизму, за яким неодмінно йдуть погроми жидівських яток. А чому б не знайти спільної мови з інородцями — тими, які так само, як і ми, недоїдають? Хіба серед поляків тільки Пілсудський і Сенкевич? А Прус, Тетмайєр, Ожешко, Конопніцька, Оркан?
— Дурниці говориш, Михаиле. Кине клич Пілсудський — і кожен поляк назве своїм ідеологом Сенкевича!
— Якщо так станеться, то нам нічого іншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!
Пані Шубертівна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:
— Що ти на це скажеш, Івасю?
— Я ще надто молодий, мені немає й вісімнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашої розмови по дорозі з Коломиї до Пилипівки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнірів приходить і відходить, а після битв настає пора довготривалої і копіткої праці. Настроєність на практичні діла — це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє — нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому — мученика. Я настроюю себе на працю.
— Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва.
— Обставини самі підкажуть, де мені бути.
— Пацифіст… — проказав Гриць.
— А ти? — звернулася учителька до Катерини.
— Я вчуся, — коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: — Я вчуся. І в цю хвилину — теж.
Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з–за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:
— Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…
Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.
— Від'їжджаєте завтра? — спитала Катруся. — Та що це я питаю: знаю, що від'їжджаєте… Після матури, Михаиле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.
Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, — аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного!
У кінці квітня на небі з'явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц–Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці «Цісар недужий».
Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збігнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:
— На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц — Фердинанд… Буде війна — і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: «Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає».
У пана Збігнева тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми — примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайців», — зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на образи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м'ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, — у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.