Ми сходили вниз із Погорільця, наближаючись до перших хат. Мовчанку перервав Гриць.
— Даремно, Михаиле, зневажаєш козацькі кунтуші. Це ж наша слава, історія.
— Та хіба я проти історії? Але ж минуле не дає нам права на фудулію. Предки могли, уміли! Тож покажім, що ми можемо нині. Захоплення козаччиною відкидає нас у сімнадцяте століття, а нині — двадцяте. Ностальгія за козаччиною породжує національну неврастенію. А я готовий одягнути огидний австрійський однострій, аби для діла. А я готовий зміряти ногами всю Україну — нинішню — і описати її, визначити, де є корисні надра, оцінити ґрунти — які під хліб, які під забудову, щоб після того, як народ стане вільним, узятися не за організацію парадних фестин, а за працю для життя.
Михайло змовк, а по хвилині заговорив до мене:
— Мене, Іване, захопила географія. Наука про землю — що може бути цікавіше? Ходжу на лекції до професора–географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Києві його «Коротку географію України» — і мені відкрилися очі. Яка велика Україна, а для нас вона ніби за маревом, ми знаємо тільки свою Галичину. Скільки скарбів заховано в українській землі! Хтось те все має вивчити, дослідити до кожного квадратного метра… На захід — по Перемишль, на схід — до Кубані, на південь — аж по П'ятигорськ!
— Якби на те професорова воля, — сказав я іронічно, — то на північ він посунув би кордони України до Соловків або ж за полярне коло!
Михайло зупинився, я чекав, що він зараз приструнить мене, та він пильно глянув мені у вічі, ніби я підказав йому цікаву думку.
— Та певне… — промовив нерішуче. — Рудницький переборщив, патріотизм мусить мати межі, бо поза ними він стає псевдоромантикою або шовінізмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотів ступити туди хоч раз ногою!
У цей мент я пересвідчився остаточно: Михайло піде далеко. Що ж, кожному кораблеві своє плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, — защеміло солодко в грудях, та раптом солод згірк від думки: Катерина піде за ним, він вартий того.
Стежка, що вела з Погорільця, роздвоїлась унизу: одна ставала вулицею і вела до критої черепицею хати сільського війта Шепетюка, друга збігала до Березівки, що обмивала село крутими кривобродами, і через кладку заводила прямо на подвір'я моєї вітцівщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрітися на Великдень біля церкви.
Клацнула защіпка на хвіртці, сполохалися кури, із стаєнки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впізнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочці, підперезаній крайкою поверх полотняних штанів, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечі, вже зовсім сивий.
— Приїхали, слава Богу, — сказав, ховаючи назад руку, до якої нагнувся Михайло. — На Волове до дідича треба йти, стайню будувати. Я вже звів зруб, а козли поставимо разом.
— Де мама? — спитав я, зрозумівши, що в гори нам таки не стелиться дорога.
— Та де — у церкві, — буркнув тато, — або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся поділа… Йой, Іване, біда мені з мамою. Аби злагодитися із своїм братом за межу, відпустила йому шмат поля на Дубах, а їсти й так нема що.
— Я, тату, здав добре колоквії, — сказав Михайло, щоб утішити старого. — Іван також…
— Та добре… Вчіться, бо нема, ой, нема на чому тут говіти… А минулої неділі по Службі Божій наробила посміховиська на все село. Вийшли з церкви, а вона розказує жінкам, аби мали з чого сміятися: нібито ти, Михасю, в якогось митрополита був і вірою своєю його здивував, а ще якогось короля — мудрістю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церкві є дві корони для вас обох і що священик на казанні вас упоминає, бо вам призначено нарід рятувати. Отака публіка…
Я здавив у собі сльози: як нема шаблі, то най будуть піхви, — втішають себе люди марними мріями в безпросвітті… А може, ми таки повинні порятувати народ: це уже відчай…
На подвір'я вбігла мати: «Таж казали мені, казали: сходять твої хлопці з Погорільця, біжи додому, Палатно». Вона припала, маленька й худа, як скіпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а він гладив її рукою по рубищі на плечі; потім підійшла до мене й шепнула: «Це я тобі наскладала, аби Михась за гроші не випоминав», — і, боязко поглядаючи на батька, всунула мені до кишені кілька монет: а очі були такі сумні…
— Ходім, Іване, з'їмо щось з дороги та й підемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, — промовив глухо Михайло й зайшов до хати.
Ми працювали в дідича до темної ночі, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата і подав йому ворочок муки на паску. Тато поцілував дідича в руку, і ми відвернулися від такої ганьби, а за воротами, діждавшись тата, Михайло сказав: