Заспокоївши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, - особливо утiшив його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, - голоду не боявся. Аж ось вiн попав на одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище - далеко за мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, - товпами перлися люди рiзних станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, - вiн щодуху почав утiкати з тої улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих купами на драбиннi вози та тягнених по вибоїстiй каменистiй улицi, - прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихої ночi.
Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто крутилися червонi колеса, - вкiнцi все щезло, темно…
Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому, було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану, чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок - стогнання, охання… Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i заглядає до хорих. Вiн дуже її злякався i затулив очi. Знов забуття…
Мов крiзь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспiвує. Вiн вiдкись нiби знає, що се шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому - не знає.
Герман не знає i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть, вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.
Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля довгої недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний, покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, - страх переняв його. серед тої широкої безлюдної улицi, так як колись вночi при видi огникiв, що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, - але якось здужав перемочи себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи своїми маленькими нiжками по болотi улицi.
- Герш, Герш! А ходи сюда! - крикнув хтось на нього збоку жидiвською мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи, облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що хоче вiд нього той незнакомий жидок, - i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.
- Не пiзнаєш мене? - спитав жидок.
Герман кивнув головою i випулив на нього очi.
- Я Iцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.
- Ну, ну, не плач, - сказав жидок благим, добродушним голосом. - Видиш, i мої померли, - що робити? Всi померли, всi до одного, - додав вiн сумно, немов сам до себе, - i Тавба, i бухер, - всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.
- Знаєш що, Герш, - сказав Iцик, - ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумiв того слова.
- Куди?
- До Губич! Там у мене хата є, i кiнь є, i вiзок, - поїдемо з весною платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, - i твiй тато пiшов, та, бiдний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць, де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки. Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман, скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий.
Губичi - досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищi горбки переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначується тою, властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвної не подиблеш деiнде. Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих, пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонiї показує вам чаруючу заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрської околицi, i розгонисту ширину та одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтiсть барв, предметiв, комбiнацiй - риси все круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух здоровий, як в горах, але без тої гiрської рiзкостi, котра так швидко стає прикрою, - а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахiвницею…
Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким "зi своєї вiри". З "гоями" вiн обходився, як кождий другий, - сварив i антелив одних послiднiми словами, пiдлизувався другим, шахрував i ошукував кождого, де i як мiг, не роблячи собi з того зовсiм нiякої важностi. Взагалi тут Герман перший раз пiзнав, що то за народ тотi "гої", i його хлоп'ячий розум швидко покмiтив, що в кождого з "жидiвської вiри", так сказати, двоє лиць: одно, котре обертається до хлопа, у всiх однаке: гидке, насмiшливе, грiзне або хитре, - а друге, котре навертається до своєї вiри, i тото лице нiчим не рiзниться вiд лиць других людей, значить, буває у кождого вiдмiнне: добре або зле, хитре або щире, грiзне або ласкаве. У Iцка тото "своє" лице було дiйсно щире i ласкаве, тож малому Германовi, що на своїм вiку не зазнав нi ласки, нi вигоди, нi пестощiв, аж тепер вiдкрилася нова, яснiша сторона людського життя. Уже само життя на чистiм,-здоровiм воздусi було для нього великим щастям. Вiн, що довгi лiта, першi свої лiта, душився в затхлiм, нездоровiм воздусi перелюдненого, нехлюйного передмiстя, тепер повними грудьми, розкiшно надихувався чистого сiльського воздуху, аж йому кров живiше грала в тiлi i свiт крутився, мов п'яному. Iцик приладив йому вигiдне леговище, сухе, тепле, простiрне, - i Германовi той тапчаник з простим сiнником i старою бекешею замiсть ковдри видавався бог знає якою пишною постiллю, вiдай тому, що i у його опiкуна не було лiпшої. Страву варив Iцик сам, а малий Герман помагав йому як мiг, - та хоть не раз i не зовсiм смачно зладжена, вона смакувала їм якнайлiпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Iцик обходився з Германом, як з рiвним собi, бачив його зручнiсть i справнiсть i радився з ним, мов зi старшим, перед всяким дiлом. Сама його натура, блага i податлива, не приводила йому i на голову думки - взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного послуху, як то люблять робити другi опiкуни, котрi, хотячи нiби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб'ють i приголомшать бiдну дитину доразу, а коли воно, тумановате i позбавлене власної волi i живостi, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що "ось то ми! порядок у нас мусит бути!" - а нi, то на додаток кидають дитинi в лице своїм хлiбом: "На чиїм вiзку їдеш, того пiсню спiвай!"