Я бачу обвітрені обличчя моряків, які сидять на койках навколо вузького корабельного стола; бачу смуги тільників, потемнілих від поту, під розстебнутими комірами ватників… Чорним глянцем блищать автомати, складені на одній з койок… Чути сухий виразний стук кісточок доміно, в яке з захопленням грають ті, що сидять за столом.
— Сідайте, товаришу капітан, — сказав мені, потіснившись, п'ятий моряк, який не брав участі в грі.
— Скоро підемо? — запитав я, сідаючи на койку і з насолодою простягаючи ноги. Я майже бігом пройшов п'ять кілометрів від землянки до причалу і ще не заспокоївся від розчарування, дізнавшись, що торпедний катер, на який я поспішав, пішов на базу за півгодини до того, як я підбіг до дощаного, ледве біліючого в темряві настилу пірса.
Та й мотобот, який невиразно здіймався над невидимою водою, був переповнений пасажирами. Моряки з автоматами, які стирчали з-під плащ-палаток, займали всю палубу. Побачивши офіцерський кашкет, вони мовчки розступилися, пропускаючи мене до люка — всередину корабля…
Отже, я сів на койку. Мої ноги у важких кірзових чоботях уперлися в якийсь прямокутний предмет.
— Обережніше, товаришу капітан, — не обертаючись, сказав широкоплечий рудуватий чоловік, який щойно з тріском опустив на стіл кісточку доміно. Під прим'ятим підшоломником, зсунутим на потилицю, пов'язка, мов біла тінь, перетинала його міднокоричньове обличчя. — Я, звичайно, вибачаюсь, але під койкою у нас п'ять кілограмів вибухівки. Скучно буде зараз у повітря злетіти…
Моряки, мабуть, «розігрували» мене, і щоб підтримати гру, я з достойною неквапливістю підібгав ноги. Розмовляючи з моряками, часом важко розібрати: коли вони серйозні, а коли «попускають» за морською традицією, жартують з вами.
Худий довгоносий чоловік, який потіснився на койці, коли я сів поруч нього, дивився на мене з-під круглих рогових окулярів. На ньому була поношена армійська шинель з капітанськими погонами на плечах.
— Старшина сказав: «Підемо, коли почне світати». У темряві не хоче рискувати. Вчора німці знову затоку мінами закидали.
— А як же катер з розвідниками капітана Людова? — спитав я.
— Катер пішов ще в присмерку, — повільно, але дуже люб'язно відповів офіцер в окулярах. — Там, де бот іде вісім годин, він проскочить за півтори. У нього і маневр інший, і спостереження…
Той, хто говорив, сидів впівоборота, але мені здалося, що він дивиться мені в очі.
— Ми його спеціальними пасажирами укомплектували, — сказав рум'яний моряк з квадратними вусиками, підрівнюючи на столі кісточки. — Діткам на ботику йти погано. Ще закачає…
— А німецьким професорам тим більше, — підхопив маленький боєць, який сидів поруч. — Оскільки лабораторія в сопках наказала довго жити…
— Матроси! — застережливо сказав чоловік в окулярах. В його тихому голосі прозвучали нотки, які відразу примусили замовкнути маленького бійця.
Зніяковівши, він так ударив по столу п'ятірнею, що решта кісточок підстрибнула, а одна впала на палубу.
Я бачив, що всі, хто сидів у кубрику, були дуже збуджені. Таке збудження помічав я у льотчиків, які повернулися з польоту, у моряків після важкого бойового походу… Слідом за окликом офіцера в окулярах настало напружене мовчання.
— Кажуть, старший лейтенант Медведєв знову командує катером? — ще раз спробував я зав'язати розмову.
Усі мовчали.
— До речі, дозвольте познайомитись! — Офіцер в окулярах дбайливо склав і засунув у кишеню шинелі книжку, що була у нього в руках, і тепер уже справді обернувся до мене, подивився мені в очі своїми темними, обведеними синявою очима. Просьба познайомитися дуже нагадувала ввічливий наказ пред'явити документи.
Я не образився. На фронті випадкові супутники повинні бути впевнені один в одному. Я витягнув редакційне посвідчення.
Настороженість зникла з обличчя офіцера. З несподіваною силою він стиснув мою долоню довгими тонкими пальцями.
— Капітан Людов, — сказав він. — А ось мої розвідники — орли, альбатроси полярних морів. Повертаємося з операції.
— Ви капітан Людов? — вигукнув я.
Його запалі зморшкуваті щоки ледве порожевіли. Соромливим рухом він поправив окуляри.
Та людина, з якою я неодноразово намагався зустрітися на базі, виявилася моїм сусідом і супутником на багато годин дороги.
— …Отже, ви пам'ятаєте старшого лейтенанта Медведєва? — спитав замислено Людов, коли через деякий час ми вийшли з кубрика і сіли на палубі, сховавшись від гострого вітру на кормі, за рульовою рубкою.
Наставав тьмяний, зеленуватосірий полярний світанок. Бот уже відчалив від пірса і, розмірено погойдуючись, стукаючи спрацьованим мотором, плив спокійною Мотовською затокою.