Наче від здивування, грузовик уповільнив хід, потім знову помчав з шаленою швидкістю. Німці кричали, показували на море, підскакуючи на баках, що гриміли в машині.
Потім машина зупинилася. Ще виразніше чути було грім канонади. Били з кораблів. Відповідали берегові батареї.
Єгері стрибали через борти. Прозвучала команда. Єгері побігли кудись підтюпцем.
І вже бурою пеленою лягла ніч. Гул стрільби зростав у відливаючому багрянцем небі, а боцман лежав зв’язаний, всіма забутий, марно намагаючись розплутати вузли, які його стягували. Разів зо два єгер, залишений на варті, подивився на платформу. І знову ходив туди й назад біля машини…
Потім бокова стінка відкинулася. Два солдати з жерстянками едельвейсів на пом’ятих кепі схопили полоненого з двох боків, опустили на каміння. Агєєв лежав нерухомий, заплющивши очі, вирішивши не виявляти ніяких ознак життя.
— Це він убив майора Еберса, — сказав один голос, і чобіт ударив боцмана в бік. — Він знає про десант.
— Лікар його оживить, — відповів другий. — Поки що кинемо його у третій сектор.
— Там англієць.
— Нічого. Англієць уже здихає. Для допиту візьмемо всередину.
Підняли, пронесли декілька кроків, важко кинули знову на каміння.
Боцман розплющив очі
Темрява. Але це незакрите приміщення. Колюча сітка темніє недалеко від очей. Вона іскриться де-не-де, сухо потріскує, дерев’яні стовпи обмотані ізоляційною прокладкою. Огорожа під високою напругою, така, про яку розповідала Маруся!
Збоку пролунав стогін. Агєєв мовчав. Стогін повторився.
— Хто там? — ледве чутно запитав голос по-англійському. Це була справжня англійська мова. Чимось невловним відрізнялася від мови, якою розмовляють не британці, але Агєєв знав — це справжня англійська…
— Хто там? — повторив умираючий голос і після паузи: — Якщо врятуєтесь, товаришу, передайте нашим: я капітан О’Греді, з Дубліна. Я льотчик британського королівського флоту… Заблудився в тумані… Розбили голову, роздягли… Два дні стікаю кров’ю… Може, більше… Я капітан О’Греді…
Голос урвався, почулося невиразне бурмотіння. Агєєв лежав, прислухаючись. Так ось він, справжній капітан О’Греді, літаком якого скористався диверсант.
— Капітане! — окликнув він тихо.
Темрява мовчала. Як і раніше, лунав далекий гул канонади. І ось зовсім близько наполегливо зачастили кулемети, розірвалася граната, застрочили кулемети з протилежного боку…
Агєєв напружився, зігнувся всім тілом. Вузли трохи ослабли. Намацав грань гострого каменя, почав перетирати шкерт, що зв’язував руки. Разів зо два шкерт зривався, гострий край ковзав по пальцях, але Агєєв не відчував болю.
Це били наші кулемети!
Він перетирав вірьовки і вслухувався і вдивлявся в освітлювану тьмяними спалахами темряву. Щось змінилося навкруги. Щось сталося з дротом. Він перестав потріскувати, іскритися. А навколо пробігали вороги, падали, стріляли, бігли знову. Десь на схилі замигав швидко-швидко червоний вогник автомата.
Боцман перепиляв шкерт. Сів, розминаючи затерплі пальці. Розв’язати ноги було зовсім легко. Припав до землі — кулеметна черга, розриваючи дротяну огорожу, просвистіла над самою головою.
Він підповз до нерухомого тіла дублінця. Пальці його ковзнули по білизні, жорсткій від засохлої крові. Капітан О’Греді, справжній капітан О’Греді був мертвий, серце його не билося.
Великою діркою зяяв дріт, розтятий кулеметною чергою. Агєєв вийшов надвір. Так, в дроті не було більше електроструму…
Свистіли над головою кулі, летіли повільно самоцвіти трасуючих снарядів і вогняний пунктир кулеметних черг.
Боцман знову припав до каміння. Смерть літала над головою. Треба перехитрити її знову, проповзти туди, звідки — він визначив це за звуком — стріляли наші кулемети і автомати. Він швидко повз темним слизьким камінням.
— Хто йде? Полундра! — сказав попереду різкий голос.
— Свій! — крикнув Агєєв. — Я свій, Сергій Агєєв.
— Боцман?
Агєєв пізнав голос друга — розвідника сержанта Панкратова. Побачив його коренасту фігуру, розплатану на камінні біля ручного кулемета.
— Він самий, син свого батька! — Агєєв міцно потис руку сержанту.
— З ким це ви, Панкратов? — почувся, як завжди, неголосний, глухуватий голос Людова.
— Боцман Агєєв, товаришу капітан, звідкись взявся!
— Боцман? — Людов підповз ближче, з-під капюшона плащ-палатки блиснули круглі скельця. — Ви чому не на Чайчиному дзьобі?
— Так трапилося, товаришу капітан… Я майора Еберса вбив. Мене німці в полон взяли… — Останню фразу Агєєв насилу вимовив, набагато тихіше, ніж першу.
— Ага, — сказав Людов спокійно, — то ви, мабуть, без зброї? — Ніколи, ні за яких обставин капітан Людов не показував, що здивований тим чи іншим фактом.
— Так точно, без зброї…
— Панкратов, передайте йому автомат Тер-Акопяна. Тер-Акопян тільки що загинув, боцмане… — На мить Людов замовк. — Панкратов, треба перевірити, чи вирубаний струм.
— Струм вирубаний, товаришу капітан, — доповів Агєєв. Він стискував у руках автомат загиблого товариша. Кров бушувала в тілі, не було й сліду недавньої слабкості.
— Чудово, — сказав Людов, — тоді починаймо рятувати жінок і дітей, орли-матроси!
Як же опинилися орли капітана Людова тут, у самому серці секретного ворожого району?
Розділ чотирнадцятий
ДРУЖИНА ОФІЦЕРА
Коли Фролов з вершини Чайчиного дзьоба побачив наші кораблі, на одному з цих кораблів був капітан Людов із своїми бійцями. Але розвідники були не на есмінці. Вони юрмилися на палубах двох катерів-мисливців. Маленькі кораблі пливли мористіше, майже застопоривши хід. Обстріл берега не входив у їхнє завдання.
Між ними і береговими висотами рухалася грізна лінія есмінців, здіймаючи білосніжні буруни. Широкі військово-морські прапори і змійки вимпелів майоріли на їхніх щоглах. А над «Громовим», флагманським кораблем, — червоний прапор командуючого флотом: три білі зірочки біля червонозоряного поля. І на високому містку стояв сам віце-адмірал, не відриваючи яструбиних очей від чорних окулярів бінокля.
— Є позивні з Чайчиного дзьоба?
— Немає позивних, товаришу командуючий… Кораблі зближалися з берегом. Усе виразніше видно було зубчасті прямовисні скелі. Гудів вітер, бився об брезент вітровідводів, розмірено вібрував турбінами корабель.
Комендори, націливши на берег довгоствольні гармати, теж вдивлялися у мовчазні скелі. Сигнальники, обпершись об холодні поручні, не відривали біноклів од очей.
— Є позивні коректувальної групи?
— Немає, товаришу командуючий…
Уже ясно було видно Чайчин дзьоб: роздвоєна вершина здіймалася до блідого неба. Димова нитка ракети злетіла над нею, спалахнув у небі червоний димок.
— Ракету, — наказав віце-адмірал.
З містка «Громового» звилася ракета.
— Бачу людину на Чайчиному дзьобі! — схвильовано крикнув сигнальник. — Пише нашим семафорним кодом: «Готовий розпочати коректування».
Офіцери дивилися. Малесенька фігура на обриві величезної скелі невпинно махала прапорцями.
— Давайте відповідь, — наказав адмірал: — «Починаю обстріл берега».
Розгорнувши сигнальні прапорці, писав відповідь сигнальник «Громового».
І перший громовий гуркіт почувся з моря, перші снаряди розірвалися біля таємних берегових батарей…
— Помітили нас! — крикнув захоплено Фролов. — Прийняли семафор, товаришу командир!
Медведєв схилився над картою берега, розстеленою на камінні. Дивився, як змінювали стрій кораблі, як перші бліді спалахи рвонулися від їхніх бортів, перші снаряди прорізали повітря.