— Об’єкт номер перший — перенести вогонь на півкабельтова праворуч… Об’єкт номер два — недоліт… Об’єкт номер три — накритий… — диктував Медведєв, і прапорці блискавично літали в руках Фролова.
І ось рявкнув берег — з-під маскувальних щитів, з-під каміння, з навколишніх висот заговорили ворожі батареї, і перші кулі чиркнули по граніту Чайчиного дзьоба. Кулеметна черга вдарила об каміння…
— Товаришу командир, — Фролов гукав, не припиняючи сигналізації. — якщо підстрелять мене, як би мені вниз не впасти!.. Погано буде…
— Я тебе втримаю! — крикнув Медведєв. — А ти не стій на одному місці. Дав коректування — і ховайся… І перебігай на другий кінець…
Він сам витягнувся над камінням, не берігся від куль. Це був бій — стихія військового моряка! Те почуття, яке захоплювало цілком, витісняло всі сторонні думки.
— Дають шквал вогню! — кричав старший лейтенант крізь вітер і гуркіт гармат. — Пряме влучання в першу батарею… Ану, перенесемо вогонь глибше…
Знову засвистіла кулеметна черга над самими їхніми головами.
— Перейди на той бік площадки, там тебе не дістане! Фролов безстрашно стояв над обривом. І незрозуміло було, чи вітер ріже обличчя, чи кулі свистять біля самих вух. Раптом спіткнувся, взяв прапорці в одну руку, провів пальцями по обличчю.
— Поранений, Фролов? — кинувся до нього Медведєв.
— Нічого, куля погладила по щоці…
Всі скелі палали вогнем, клубочилися димовими хвилями. Водяні чорні сплески злітали навколо маневруючих кораблів. Вечоріло; димове, тьмяне світло стояло в небі. І безупинно сигналив ще чітко видимий з кораблів і з берега Фролов.
Та ось він схопився за груди, ступив до обриву. Прапорець упав на каміння. Медведєв скочив на ноги, підхопив важко обвислого моряка.
— Поранений, брат? Куди?
— Вгадали, дияволи… Неначе в плече, осколком… Рука заніміла, не можу сигналити…
Навколо свистіли траси куль, на камінні розривалися міни. Фролов зблід, голова схилилася на каміння. Набрякав кров’ю тільник під бушлатом.
Медведєв пригадав: «Маруся!» Кинувся до виходу з ущелини.
Маруся стояла, прихилившись до скелі, опустивши автомат. Мовчки дивилася на Медведєва.
— Фролов поранений, — крикнув Медведєв. — Вам тут більше стояти не треба… Допоможіть йому… Ідіть у кубрик. Я його принесу туди…
Кинувся назад. Маруся бігла слідом: бліда, тримаючи в руках непотрібний тепер автомат.
— Ідіть у кубрик, — повторив Медведєв. — Бачите, тут стріляють. Почекайте там…
Фролов намагався трохи піднятися на лікті.
— Ех, прикро — сигналити більше не можу…
— Нічого, ти вже своє зробив… Тепер вони самі можуть бій вести. Засікли всі точки…
Знову поблизу розірвалася міна. Медведєв припав до каміння. Оглянувся: Маруся стояла на колінах рядом з Фроловим.
— Ідіть, тут вас підстрелять, — повторив Медведєв. Вона ніби не чула… Її густе волосся розсипалося на плечах, обличчя тонуло в напівтемряві. Вона витягла із піхов фінку Фролова, розрізала тільник, розірвала білий індивідуальний пакет.
— Це нічого, — вона стирала ватою кров, — у нього плече прострілене, м’якоть… Зараз зупиню кров… Так… Так… Треба його в землянку віднести…
Медведєв підхопив пораненого. Під скрегіт і цямкання мін проніс у кубрик, поклав на койку: тут, під захистом козирка скелі, — безпечно.
Витер з обличчя піт, поглянув на долоню — вона була в гарячій, липкій крові.
— Ось закінчите з Фроловим, і я до вас записуюся на прийом! — бадьоро сказав він через плече. І тільки тепер помітив: Марусі немає в кубрику.
Вибіг надвір. На камінні темніло розплатане тіло.
— Ви поранені?
Вона ледве ворухнулася. Лежала долілиць, фланелівка на спині була розідрана, кров капала на каміння.
— Так, трохи, в спину… Це нічого, це добре, мені не боляче. Тільки важко дихати… — Замовкла, ледве чутно заговорила знову: — Дуже я втомилася від того життя… Ваша дружина… Настя… була права — краще смерть…
— Моя дружина? — Медведєв близько нахилився до неї, не відчував, не чув свистіння осколків навколо.
— Так, — шепотіла Маруся. — Не побачите більше її… Вона померла героєм… Коли нас примушували працювати тут, у горах, вона відмовилася з трьома іншими жінками. Вона не хотіла будувати цей завод… Кинулася на есесівця, схопила його за горло… Її застрелили… Вона померла як герой… Ми боялися так вмерти…
Її шепіт став зовсім невиразним, затих. Медведєв стиснув її тонкі пальці. Маленька рука впала на каміння…
— Насте, — сказав Медведєв, — Насте…
Нічого не усвідомлюючи, наче уві сні, підійшов він до краю обриву. Те, що побачив, примусило його опам’ятатися.
Уже настала ніч, але весь берег був осяяний зеленуватим тремтливим світлом. Кораблі били освітлювальними снарядами. Низький жовтуватобагровий дим стелився над скелями, то там, то тут спалахувало буре полум’я — злітали у повітря боєприпаси батарей. А вдалині, як і раніше, пінили воду кораблі, освітлені блискавками залпів…
Прямий, високий стояв Медведєв на краю висоти, не маючи сил відірвати очей від цього видовища. Потім повернувся в кубрик.
Назустріч блиснув гарячий погляд пораненого. Старший лейтенант сів на край койки.
— Як справи, товаришу командир?
— Лежи, брат, лежи… Добрі справи… весь берег наші рознесли — чуєш?
— Значить, сім’ю вашу визволимо скоро?
— Мовчи, — швидко сказав Медведєв. — Тобі не можна говорити. Краще подумаємо, як тебе тепер на берег доставити. Тут служба наша закінчилася…
Саме в цей час катери з розвідниками капітана Людова разом лягли курсом на берег. Вони не брали участі в бою. Два маленькі кораблі ліниво погойдувалися на високих хвилях. Але тепер настав їхній час.
Був відплив — тихше билися біля скель океанські хвилі. Два «мисливці» влетіли у маленьку затоку, підійшли до скель, перекинули сходні на оголене мокре каміння. Сходні піднімалися і опускалися і розгойдувалися у темряві, але один за одним люди в плащ-палатках збігали на берег. Несли ручні кулемети, боєприпаси, великі ножиці-гострозубці.
Найпершою збігла з катера, посковзнулася на гладенькому камінні, але спритно втрималася на ногах невисока людина, теж закутана в плащ-палатку. З-під капюшона блиснули круглі окуляри.
— Обережно, товаришу капітан, — сказав кремезний розвідник, шанобливо підтримуючи Людова під лікоть. — Якщо ця штука об каміння ахне, залишиться від нас мокре місце.
Вона не вибухне, — спокійно відповів Людов. Під плащ-палаткою він ніс невеликий, але дуже важкий предмет. — Ця бомба розумна. Вона мовчатиме, поки ми їй не накажемо.
Уже всі розвідники вибралися на скелі. Катери відчалили від берега. Поки що висадка йшла добре, — їх не помітили, берегові батареї весь час вели бій з есмінцями.
Про все домовилися заздалегідь. Розвідники розділилися на два загони.
— Старшина, — сказав Людов, — насамперед пробираєтеся на електростанцію, вирубуєте струм. Берете «язика», дізнаєтесь, де знаходяться діти. В бій не вступайте, бій будемо вести ми, відвернемо на себе всю увагу охорони.
Загін старшини другої статті Суслова пішов у темряву. Розвідники видиралися на скелі. Над головами, креслячи високі дуги, проносилися корабельні снаряди! Гуркіт вибухів, багрова заграва залишалися збоку і позаду. Попереду притаїлася темрява.
— Вер да? — крикнув із темряви зляканий голос.
Розвідники мовчали, один безшумно поповз уперед.
— Вер… — голосніше почав вартовий і захлинувся.
Загін знову повз у темряву. Шипи дротяного загородження темніли над головами. Це був простий, не електрифікований дріт…
Несподівано застрочив з темряви кулемет. Стріляв квапливо, Гарячково, кулі брязкали по камінню. У відповідь застрочили кулемети розвідників. З обох боків, мов різноколірний пунктир, летіли трасуючі кулі. Все більше й більше кулеметів вступали в бій з обох боків…