— Зачекайте, зараз вас прийме віце-адмірал.
… У кабінеті командуючого флотом сидів капітан Людов.
Простора склеписта кімната була глибоко під поверхнею сопки. Підлога устелена лінолеумом, на одній з оббитих пофарбованою фанерою стін — величезна карта заполярного сухопутного фронту. В глибині — письмовий стіл, перед ним — глибокі м’які крісла. Віце-адмірал, трохи згорблений дебелий моряк, з профілем, наче вирубаним з граніту, схилився над низьким широким столом — макетом морського фронту.
Голубів Льодовитий океан — паперовий простір, перетнутий лініями широт і довгот. Звивався рваний, перерізаний сотнями фіордів берег. Крихітні моделі бойових кораблів розбіглися по голубій гладіні. Кожної миті той, хто був тут, бачив розташування підводних і надводних сил флоту, бачив, у якому пункті знаходиться той чи інший корабель, будь-який підводний човен.
Гострий профіль віце-адмірала схилився над зубчастим півмісяцем Нової Землі. Командуючий пересунув вузьке веретенце підводного човна, що йшов на іншу позицію. Випростався, поглянув на Людова.
— Все, що ви розповіли, капітане, схоже на фантастичний роман.
— І все ж таки це дійсність, товаришу командуючий.
— Я не люблю вплутувати родинні історії у воєнні справи.
— Але це одна з тих ситуацій, коли родинні взаємовідносини перестають бути надбанням двох, товаришу віце-адмірал.
— Ви, капітане, любите абстрактні формулювання.
— Пробачте, товаришу командуючий, — відпечаток професії. Я не військовий, я доцент філософських наук. Як тільки закінчиться війна, повернусь у свій інститут.
— Гаразд, капітане, продовжуйте… Віце-адмірал знову переставляв кораблики на карті.
Тільки що прийшло повідомлення, що дивізіон ескадрених міноносців вийшов у море конвоювати караван.
— Я вже доповідав, товаришу командуючий: цей офіцер страшенно прагне побувати в сопках, вашу згоду сприйме як справжнє благодіяння.
— Ви хочете сказати, — посміхнувся віце-адмірал, — що прагнення побувати в сопках — у нас не таке вже часте явище?
— Так. — поглянув без посмішки Людов, — ви самі знаєте, товаришу віце-адмірал, наші люди чудово, самовіддано б’ються на сухопутті, але в думці завжди на своїх кораблях. А тут — людина захворіє, якщо не відпустити її. А умови операції важкі, командувати загоном повинен ентузіаст своєї справи, якщо хочете, — фанатик.
— Припустімо… — задумливо сказав віце-адмірал.
— Є ще одна обставина, — говорив далі Людов, — жодного з підходящих офіцерів розвідки я не можу зараз зняти з основної роботи. Люди перевантажені не менш важливими завданнями. А старший лейтенант Медведєв відважний, до кінця відданий Батьківщині і партії офіцер. Він ретельний, прекрасно розвинений фізично, зможе перенести будь-які труднощі походу. Корисно для справи те, що в перші дні Вітчизняної війни він, як і багато інших офіцерів наших кораблів, був посланий на сухопуття. Він командував, правда недовго, загоном морської піхоти і чудово проявив себе там.
— Я пригадую, — сказав віце-адмірал. — Виникла тоді навіть думка, чи не залишити його на Рибачому. Коли б не клопотання капітана першого рангу… Але чи не вважаєте ви, що тепер думки про сім’ю…
Командуючий замовк, переставляючи макет іншого корабля.
— Мене самого турбувало це питання, — повільно сказав Людов. — Але в Медведєва високо розвинене почуття військового обов’язку. Не завагався ж він вийти на торпедну атаку, навіть припускаючи, що на борту ворожого транспорту може бути його сім’я.
Віце-адмірал розпрямився.
— Ваша думка: підозрюють німці, що ми цікавимося цим об’єктом? Чи не здається їм підозрілим, що ми не потопили жодного з цих транспортів?
— Навпаки, вони могли приписати це майстерності своїх конвоїрів. Ми ж організували удавану атаку підводного човна на другий караван… Гадаю, німці поки що нічого не підозрюють…
— Добре, — сказав командуючий, — запросіть старшого лейтенанта…
Людов відчинив двері. Медведєв увійшов.
— Товаришу командуючий, старший лейтенант Медведєв прибув за вашим наказом!
Медведєв виструнчився біля дверей, вітаючи віце-адмірала.
— Здрастуйте, старший лейтенанте, — командуючий привітно простягнув руку. — Поздоровляю з успішними діями в бою з літаком. Нагороду вам уже вручили? — Він сковзнув очима по ордену на кітелі Медведєва. — Ну, аби почати… Тепер хочете прогулятися в сопки… Корабель залишити не шкода?
— Він на ремонті, товаришу командуючий.
— Ви потрібні капітану Людову, — командуючий сів за стіл. — Що ж, не заперечую… Капітане, доповідайте зміст операції…
— Деякий час тому, — почав тихо Людов, — британською розвідкою проведена в Південній Норвегії цікава операція. В провінції Телемарк була скинута на парашутах група командос. Скинута в сопках, недалеко від Сінгдаля, вона мала завдання знищити завод секретної зброї, який там знаходиться…
— Стривайте, капітане, — уривчасто сказав віце-адмірал. — Старший лейтенанте! Якщо я вас не пошлю в сопки, а визнаю за потрібне залишити на кораблі, чи зможете, як і раніше, віддавати всі сили роботі?
Медведєв трохи підвівся з крісла.
— Сидіть, Андрію Олександровичу, — сказав командуючий, не підводячи очей, — відповідайте на запитання сидячи.
Медведєв мовчав, стиснувши пальцями ручки крісла.
— Відповідайте чесно, як радянський офіцер і комуніст, — говорив далі командуючий. — Я знаю, чому ви прагнете в сопки. Але якщо будете потрібні Батьківщині і партії, чи зможете відмовитися від своєї мрії? Чи згодні воювати там, де принесете більше користі?
Медведєв нахилився вперед. Ось знову запитання, яке не раз він ставив сам собі. Запитання, на яке повинен відповісти до кінця відверто.
— Слово комуніста і офіцера, — твердо, чітко сказав Медведєв. — Хоч би куди направило мене командування, на суші чи на морі всі сили і здібності віддам для справи нашої перемоги.
— Добре сказано, старший лейтенанте, — командуючий підвів свої ясні очі. — Не забувайте про це там, на ворожому березі. Продовжуйте, капітане, — він схилив голову на складені долоні.
— Групі, під умовною назвою «Ліндж компані», яка з’єдналася з іншим загоном командос, — розміреним голосом говорив далі Людов, — удалося проникнути на територію заводу і висадити в повітря цех концентрації. Оскільки завод виявився розсекреченим, з Німеччини надійшло розпорядження демонтувати установки, перекинути їх в інше місце. Англійцям вдалося підірвати транспорт, який ішов від місцеположення заводу. За даними їхньої розвідки, завод повністю ліквідовано…
— А за даними нашої розвідки? — нетерпляче перебив віце-адмірал.
— За даними нашої розвідки, частина установок заводу благополучно перевезена у сопки Північної Норвегії. Там німці терміново спорудили новий укріплений район. Туди доставлялися транспорти з технічним устаткуванням і робочою силою, яку становлять жінки і діти. Туди ж на борту міноносця «Тигр» було відправлено кілька німецьких фізиків із штатом лаборантів…
Далекий суцільний гул долинув звідкись зовні, проникаючи крізь товщу граніту.
Клацнув і зашурхотів гучномовець над столом.
— Говорить штаб протиповітряної оборони. Повітряна тривога! Увага! Повітряна тривога!
Задзвонив телефон на столі. Служба спостереження доповідала обстановку. Дзвонив настінний телефон-вертушка.
— Група бомбардувальників іде курсом на базу! — Командуючий повісив трубку і надів кашкет.
— Товариші офіцери, прошу пробачення. — Він встав, вийшов з кабінету.
Всі на базі знали звичай віце-адмірала: як тільки лунав сигнал тривоги і корабельні сирени біля причалу починали жахливо вити, квапливо бахкали зенітки і всі, хто не був на бойовому посту, поспішали у сховище — командуючий виходив надвір і починав повільно проходжуватись з морським біноклем у руках біля будинку штабу.