Але я не заткалася в кокон горя від смерті сестри, як би це було в більше звичайних умовах. Страх, небезпека, неясність змушували думати про інші речі. Як живуть – коли живуть взагалі – Улянчині діти? Де вони зараз? Що взагалі робиться зараз в Мінську, де вони мешкали, в тому ж Бресті? Що з Ленкою? Відповіді отримати було неможливо. Я туди не доберуся.
Сходила ось у Страдче, потім равликом просиділа в Будці кілька днів, лише час від часу висовуючи ріжки на вулицю. Потім стала потихеньку вилазити у світ. Раз навідала Добратичі, бабину хату, зколя51 ми з Ленкою забрали на смерть Влянку. Хата зяяла відчиненими дверми, як роззявленим мертвим ротом. Хтось ломиком зламав замок та погосподарив у середині, забравши, ясне діло, все їдло, вивалив зі шафи на підлогу одяг, перевернув стола та стульці (не знаю, для чого). Кілька пустих пляшок з-під коньяку та вина стояло біля постелі… Я вийшла надвір. Добратицький ліс, який нигди не стихав, який гладив тебе своїм тихим шумом, як дотикався легкою рукою, тепер був пустим та мовчазним, не зітхав, – пустий, зґвалтований, як і хата, невідомою силою, без грибів та білок, висушений та виснажений гарячим злим вітром… Коли я йшла в Добратичі, то була в мене думка залишитися тут, у нашій старій хаті, в лісі. Мені здавалося, що тут буде безпечній. Бо Будка ж стояла при дорогах, по дорогах сновдали люди, часом (часто) небезпечні та неприємні. Але, стоячи на ґанку і оглядаючи подвір’я, я зрозуміла, що не зможу тут остатися. Знесиленому нашому родинному гнізду потребувалася моя міць, а її в мене зараз не було… Не буде в мене сил дивитися на те, у що воно перетворилося, я тут їх назбираю. А сили мені ще спотрібляться – так я інтуїтивно відчувала.
Тому я тільки прибрала трохи в хаті, набила на двері дві скоби та навісила новий замок, розшукавши це все в гаражі серед інструментів. І вернулася на Будку.
Мене не покидало враження, що життя моє скінчається, допливає до устя річка. Але поки я ще була жива, і мені здавалося, що мені треба бути на Будці.
В Страдче ще кілька разів ходила. Дівчат Оксанкіних там, як і раніше, не було, а загалом життя потроху наладжувалося.
Як не намагалася я позбігати контактів з людьми, це не вельми вдавалося. Часто, занадто часто, мені приходилося виходити на двір, коли туди заходили біженці – щоб вони бачили, що тут хтось живе, щоб не били шиб та не ломили дверей у пошуках поживного. Намагаючись триматися спокійно та впевнено, я говорила їм, що тут не всталося ніякого їдла, і коли мені вдавалося їх у тому впевнити, вони поникали та починали розповідати мені, які вони добрі, які заслужені і які низькі, негідні, підлі люди їх оточували. Це мене міцно вражало. Я й не думала, що тут так багато прекрасних, достойних людей, які жили так сенсовно, свідомо, які користалися такою повагою від суспільства.
Вчителька хімії, чиї учні вигравали районні та міські олімпіади, її так хвалили і ставили в приклад на серпневих педрадах. Негідниця-директорка вставляла їй палки в колеса, не дозволяла здати на найвищу категорію.
Директорка школи, яка горіла на роботі, упроваджувала в життя нові навчальні методики, але процес стопорився через дебілізм підначалених-учителів.
Співачка обласної філармонії, лауреатка численних конкурсів та фестивалів, а якби акомпаніатор-акордеонист не помилився тоді в мелодії – вона явно прийшла б у фінал республіканського телешоу «Шукаем таленты».
Музикант, неймовірні здібності якого загубила рутинна акомпаніаторська робота.
Власник клінингової компанії, якого боялися конкуренти – і ті конкуренти, яких також усі боялися.
Айтішник, який заробляв тисячі та мав найдорожчу машину в Бересті, бо краще за всіх у закладі програмував найскладніші завдання.
Столяр, чиї столи продавалися і в Мінську.
Секретарка, яку так цінував шеф, що не хотів відпускати і набавив зарплату, коли вона збиралася перейти в інше місце.
Євсей Єфремович Орлов, під чиїм керуванням Брестська область добилася небувалого розквіту, а валовий продукт досягнув цифри в двадцять мільярдів доларів.
– Двадцать мильярдов! – казав Євсей Єфремович, стоячи біля колодязя і дивлячись мені в очі. – Подумайте только! Первое место среди областей. Один агрогородок «Беловежский» дал почти миллион. Мы тогда получили почетную грамоту Перзидента! – від хвилювання чи ще від чого, язик у нього трохи не слухався, і він не зміг виговорити слово правильно. Сльози текли по його обличчю. – Хотели дать орден, но нашлись завистники… Может быть, у вас найдется хоть что-то поесть? Хоть что-то, – благально звертався він.