Сагайдак, Німці та Гальцгеймер
Одного вечора, в самий небезпечний час, коли вже стало смеркатися, але ще не стемніло, і я, як зазвичай тепер, зіщулившись, чувала та капсеніла52 на ліжкові під ковдрою, в глибині спальні, на дворі почулися чиїсь кроки; клямка замкнутих на ніч вхідних дверей на веранді заворушилася. Серце замерло. Пронеси та помилуй! У двері міцно постукали.
– Алла, вы здесь? Алла? Это Сагайдак, начальник угрозыска. Откройте, Алла!
Я тихенько прослизнула на веранду, з-за косяка непримітно визирнула. Так, це справді він, тільки схуд вельми. Відчинити йому, начальнику розшуку, більше подібному на бандита, чи краще зробити вигляд, що мене немає? Чого він прийшов? Думати про обережність навчили мене ці дні… Настійливо гамселить у двері, але говорить притишено:
– Мне нужно поговорить с вами. Откройте.
Будь що буде. Я взяла сокиру, яка тепер завше стояла у мене біля дверей, повернула ключа і відкинула гачок.
Він прослизнув у двері тихо, майже по-звіриному, рихтик як і я призвичаїлася тепер рухатися. Хутко та ціпко окинув поглядом веранду, замкнув за собою двері на ключ, мовчки пройшов далій, в кімнату, і сів – чи, хутчій, впав – на стілець кіля стіни, трохи пересунувши його так, щоб не було видно з вікна.
– Ну, довольна? – глянув на мене темними очима. – Уже закончился «Поєдинок меду й дині»? «Здрадзіў дзеду – атрымай крызіс»? Довольна?
Я стиснула сокиру міцній.
– При чому тут мої статті?
– От і я думаю: при чому тут ваші статті? – він перейшов на нашу мову, і я здивувалася з незмушеної натуральності цієї переміни. – Дивно якось: все, що віте в них писали – про згубність страти нашої мови, про передчування катастрофи…Тепер ваші передчування – реальність. Все збулось. То як так вийшло? Сколя-то віте про все це знали? – він зирнув на мене й кривувато посміхнувся. – А сокира у тебе прекрасна. Можеш вже покласти її на місце.
Я не прислухалася до його поради, тільки міцній стиснула топорисько.
– Бог з вами! Яка дивна думка вам до голови прийшла. Я зовсім нічого не знала. І не знаю. І в жахливому сні не бачила. Це ж була метафора. Коли я писала про катастрофу згуби мови – то й близько не уявляла, що може бути щось таке… Але віте справді думаєте, що те… чому ми зараз свідки… що то… – його неочікуване припущення про причину жахливих подій мене вразило до глибини душі. – Чому віте так думаєте, поясніте! – зажадала я.
Він потер руками обличчя і, замість пояснити, спитався:
– Послухайте, а може раптом у вас є щось поїсти?
Я мовчки достала з тайника за пічкою шість спечених у кострі великих картоплин та кавалочок масла (частина скарбів, добутих від отої знайомої фермерші зі Страдча в обмін на стару січкарню з клуні; на моє здивовання, вона оказалася в робочому стані; а треба мені це їдло було тому, що я не могла бачити знесилених від голоду дітей, що час від часу забрідали сюди з батьками). Сагайдак зжер все хутко, хижо, красиво, за хвилину.
– Вже забувся, коли страву їв. Усе більше їжачки та корінці, – посміхнувся. – То чого ж так мало писали про те, що нас чекає? Кілька статей на рік в «Нашій ниві» – хиба того достатньо? Треба було в дзвони бити, на світовий рівень виходити!
– У вас, я бачу, є манера перекладати вину на інших? А про свою вину віте не задумувалися? Де наші органи правоохорони в цій катастрофічній ситуації? Де органи влади взагалі?
– Ні, в мене нема звички шукати будь-кого винуватого, аби не себе, – він спохмурнів. – То в жінки моєї така звичка була. Але вона пропала.
– Жінка чи звичка?
– Жінка. Вона працювала в міськвиконкомі, у відділі ідеології. У той день всі пропали: з міліції, з державних органів влади, з військових частин… Я думаю, мене вирятувало те, що я був у відрядженні, у Повіті… А коли добрався до Бреста, одразу пішов на роботу – там уже було пусто… Як і у виконкомах, і навіть у сільрадах попропадали.
– Простіть мене за безтактне запитання. Але що відбувається взагалі? Що то таке? Якась війна? Хто на нас напав? Хто вони, нападники?
Сагайдак підібрав із тарілки мікроскопічну кришечку картоплі.
– Ангели. Чорти. Інопланетяни. Щось, що криється глибоко в натрах Землі. Сили зла. Сили добра.