– Добра?!
– А що ж? Коли наказується порок – це ж добро, так? А ми ж загрузли в гріхах, так я зрозумів ваші статті?
– Мені казали, що то американці. А я думаю: може, це росіяни? Їм же не привикати нападати…
– Ні, то не люди, – твердо глянув мені в очі Сагайдак. – Це нелюдська потужність, це нелюдська поведінка, це нелюдські технології та нелюдська жорстокість. Ніхто на Землі не зміг би таке виробляти. Я бачив це на свої очі: велизний майдан, заповнений мертвецями – і тіла вмить кудись діваються; в одну мить спиняються всі електростанції, всі джерела електроструму; пропадає весь бензин… А в крамах як було? Полиця за полицею пропадали продукти, також сам бачив. Тварини десь поділися. Ось віте десь бачили останніми днями якихось тварин? Котів, собак? Корови куди поділися? Кури?
– Так, – погодилася я. – А про сонце що віте скажете?
– Про яке сонце? – він глянув на мене з подивом.
– Про звичайне. Віте заважали, що воно сходить не там, де треба, і йде небом не так, як раній?
– Так, і сонце… – він на секунди замислився. – Я-то мотався по незнайомих місцях, не звертав якось на це уваги. Але, мабуть, ви маєте рацію. А віте знаєте, що до Польщі пройти не можня53?
– Так, мені розказували, і я сама пробувала. Не пускає.
– Так, не пускає. Я також намагався пробитися. У Бересті, потім шов вздовж кордону сюди, сют-тут сунувся. Не пускає. Деколи відкидає. Все прозоро, нічого не видно, а як стінка… Що то таке? Що то значить? Які люди могли б таке влаштувати? Ні, то не люди.
– Але що тепер робити? Чи буде тому всьому якийсь кінець? І який?
– Як казав мій начальник, полковник Масльохін: «Кто будет действовать без приказа, тому будет один конец – он сам».
– Що це значить? Не розумію.
– І ніхто не розумів. Але я до того, що минув час, коли можна було б сподіватися на якісь накази, чи поради, чи логіку. Не знаю я, що робити. Тицятися треба – туди, сюди. Слухати внутрішній голос, чи що… Я от спробую дійти до кордону з Україною, побачу, що там. Хочете, ходімо разом.
Я заперечно похитала головою.
– Ні, я поки що встануся тут.
Він широко позіхнув.
– Що ж, справа ваша. А можня я напрошуся тут у вас переночувати? Втомився страшенно.
Я положила його у вітальні на канапі, побажала спокійної ночі, а сама зашилася назад у спальню.
Стояла тиха, тривожно тиха мертвою тишиною ніч. Тік час, години з беззвучним стогоном всякалися в землю.
Як я вже казала, Будка складається з двох квартир, які раніше не були сполучені між собою. Але ще до того, як сюди переїхати, я задля чортового феншую пробила між ними двері. І ось зараз я почула: хтось майже беззвучно повернув у замку відмикачку (чи ключа?) і увійшов у двері тієї другої квартири. Почулися насторожені приглушені кроки.
Мільгинули три тіні. Рипнула підлога, і в отвір в стіні, який я зробила задля гармонії, зрозумілої на східний манір, увійшло троє. У сивому світлі ранку, що ось-ось мів початися, я впізнала того, що йшов другим, – це був Німець. Я невільно зіщулилися під ковдрою. Той, що йшов першим, зауважив мене, підійшов та тицьнув у живіт києм, який тримав у руці.
– Папа, это она?
Виглядав чоловік з києм жахливо: асиметричні страшні очі, вся шкіра обличчя – в якихось бурих плямах. Сам вигляд цього обличчя наганяв жахіття на того, хто на нього дивився.
Німець кивнув.
– Она, скотина такая.
– Пап, то как лучше? Сейчас ее прикончим, а потом разделаем, или пока свяжем, поспим, отдохнем, а потом свеженькое поедим?
– Свяжем. Только сначала посмотри в остальных комнатах, что там, мож…
І тут бахнув стріл. Ще один. Німець та його син кинулися навтьоки. Німець по дорозі штовхонув чоловіка, який шов третім, той похитнувся, ледь не впав, але втримався, і, не зробивши ніякої спроби втечі, став безпорадно озиратися.
З-за дверей, що ведуть на кухню, як пуля, тільки-но беззвучно, ринувся і Сагайдак, вискочив, рукояттю пістолета вдарив того безпорадного по голові, він повалився, Сагайдак вибіг за двері в другу квартиру, гримнули ще два постріли…
Серце моє нарешті забилося, я видихнула.
Сагайдак, чула, завалює чимось двері, мусить, підсунув старий стіл – нічого іншого на тамтій веранді немає. Прибіг назад, нахилився над поваленим.
– Ты кто? Как звать? Кто твои сообщники? Почему сюда пришли?
Той з тяжкістю підвів закривавлену голову, повними жаху очами дивлячись на Сагайдака.
– Как звать тебя, говори! Кто ты? – Сагайдак знову замахнувся пістолетом.
– Я не знаю… – безпомічно, з якоюсь кривдою відповів чоловік.
Сагайдак опустив пістолета.