Коли весіння наснага задерла Кіціськові хвоста та погнала шукати молодої радості, він довідався, що він не один такий кіт, що говорить. На дачах він обнюхався та якийсь час гуляв із сивенькою кішечкою – вона також говорила, але якось дивно, не так як Кіцісько. Казала на себе «кошечка», а не кішечка, на хлопця-господаря – дивне слово «мальчик». Але взагалі він її розумів.
А потім Пелагія вмерла. Пішла чергового разу за щавухом, впала на луг, і листя та стеблини трави оплили тонкі литки її худих ніг, а щипавки звили гнізда в вухах. Такою знайшов її кіт за кілька днів, коли вернувся з гулів на дачах, а потім, ще за кілька, і пастухи. Кіт вельми тужив за Степанихою; він не хотів іти з місця, де прожив життя, і якийсь час тулявся опустілім хутором, згадуючи Пелагію, яка навчила його говорити, яка під кожну стріху заходила, перехрестившись, носила по дві спідниці та ще гальку, та два каптани і сорочку, прожила життя впроголодь, але не могла їсти молоко з крамниці, бо противливе, народила п’ятьох дітей, троє з яких вмерли, а двоє – все одне, що вмерли. Але коли хату, клуню та курника розтягнули, він вже не міг там вставатися і пішов зтиля. Дачі, Добратичі, Страдче. Під мостом над Копаним Ровом жив також. Навіть зміг добратися до котеджу на межі Бреста, звідкіль його колись котенятом вивезли, і навіть пожив там якийсь час – він став великою, красивою твариною і сподобався людям з котеджу своїм вмінням ловити кротів. Але більше ніде Кіцісько не відчував себе вдома і ніде надовго не затримувався.
А потім він став помічати щось таке, що, по роздумі, показалося йому кепським, хоча ніхто – ні люди, ні коти – помічати кепське не хочуть.
Плянти59 сухих бар’яків у ліси. Коли таке було раніше? Люди в домі на межі Бреста казали про короїдів, що розплодилися через теплі зими.
Коли Кіцісько блукав лісами, серед тих засохлих сосен, відчував щось чуже, тайне й огидне. Короїди, нехай, прийшли, а чом миші звідсіль повтікали? Кіт був упевнений, що добре розуміє мишей, але тут пояснити їх поведінку не міг. Думалося йому, не тільки та не стільки в короїдах тут справа.
Раз ніччю кіт, що дрімав під дашком якоїсь хати в Добратичах, прочнувся від того, що повсть йому стала дибом. Щось велике, страшне наснилося йому, налякало його, і він перемутом кинувся світ за очі й довго не міг вспокоїтися.
То раптом кота нудило.
То чув він, як дрібно-дрібно дрижить земля, підскакують фонтанчики піску, трясуться шапки осин, рябить вода в річці…
Якось на полюванні кіт захопився та дістався аж до Люципара – великого гозера60 серед лісу. Ніч стояла темна, беззвучна. Було чути нічого. Вода раптом подалася коту не водою, а чимось твердим чи, принаймні, таким, як холодець – непрозора, біла. Гозеро прикмітно обміліло, і голе піщане дно виглядало як рана. Вдалечині віднівся острів, намитий – кіт знав – з піску, який здобували з гозера. Зненацька кіт відчув щось дивне. Не звук, не світло, не дотик – але там, на пісчаному острові, чи, може, під ним – ніби хтось тихій мовчав у темерові… І кіт не сказав би, що то був хтось кепський, страшний, але то був хтось грізний. (Я насторожилася; Острах; подібні почуття були мені знайомі після навідування підземного газосховища; одне що, на відміну від кота, той «хтось», якого я відчула в підземних катакомбах, точно був лютий і небезпечний – могла в тому присягнути.)
А потім, – вів далій Кіцісько свою розповідь, – стали оті коти та котенята розрізані надвоє траплятися… Словом, відбувалося чи готувалося відбутися щось велике, тайне і жахливе. Деколи він обмірковував це з іншими котами, і вони також погоджувалися, що час гіршає. Казали, що живе десь далеко кіт, який знає про те більше…
…Тут я відволіклася від слухання, бо скрутило живіт; уперше за дуже довгий час мені треба було десь присісти за власною нуждою. Баранці, журахлини та ті гриби, які я з’їла сьогодні, були тому причиною. Кіт, з властивою котам спостережливістю, зауважив це й замовчав.
– Я зараз, Кіцісько, – сповістила я котові, відрухово схопилася за живіт та вбигі попростувала до туалету, зачепилася за котурхи підрослої трави, підсковзнулася та ледь не гриминула.
– Помалу, не впади, —
Помалу, не впади
– напутствував мене кіт з лавки.
Це було моє перше цільового характеру навідування червоної хатинки, що стояла в далекому куткові двора. Ні, я заглядала сюди мелькома, як оглядала садибу перед купівлею, але не більш за те. Коли я організовувала на Будці ремонтні роботи, то першою справою влаштувала водопостачання та каналізацію і потім користалася виключно нею. Після катастрофи все це господарство не працювало, бо не було струму, але воно мені і не треба було – бо не було апетиту.