Тонка тканина темно-синьої з білим бавовняно-поліестерової квітчастої сукенки поникла і безвільно горнулася тепер до тіла Марґарет-кочамми, здіймаючись на грудях і спадаючи між її довгими, міцними ногами, — так, наче теж була незвична до спеки і потребувала перепочинку.
На столику біля ліжка стояла у срібній рамці чорно-біла весільна світлина Чако і Марґарет, зроблена біля церкви в Оксфорді. Того дня трохи сніжило. На вулиці — і на проїжджій частині, і на тротуарі — біліли перші сніжинки. Чако вдягнувся на манір Неру, у білий чурідар[51] і чорний шервані[52]. Плечі йому легенько припорошив сніг. У петельці в нього була троянда, а з нагрудної кишені визирав кінчик складеної трикутником хустинки. На ногах Чако мав начищені до блиску чорні оксфордські туфлі. Було таке враження, наче він сміється — і сам із себе, і з того, що так вирядився. Ніби гість на костюмованій вечірці.
Марґарет-кочамма була одягнена в довгу мереживну сукню, а її кучеряве, підстрижене волосся прикрашала дешева діадема. Вуаль з обличчя вона відкинула. Вони були одного зросту. Виглядали щасливими. Молоді, стрункі, трохи насуплені від сонця, що світило простовіч. Наречена зсунула густі темні брови докупи, і вони мило контрастували з білизною її пишної сукні. Насуплена хмаринка з бровами. Позаду стояла поважна дебела жінка з масивними щиколотками, вдягнена в застібнуте під саму шию довге пальто. Мати Марґарет-кочамми. Обабіч неї хихотіли, прикриваючи долоньками роти, дві її маленькі внучки в картатих плісированих спідничках та панчішках і з однаковими гривками. Мати Марґарет-кочамми дивилася кудись убік, поза межі кадру; здавалося, вона хотіла б тієї миті бути деінде.
Батько Марґарет-кочамми прийти на весілля відмовився. Індійців він недолюблював, уважав їх ледачими та шахраюватими і просто не йняв віри, що його донька виходить заміж за одного з них.
У правому кутку світлини можна було побачити чоловіка, який їхав велосипедом уздовж бордюру й обернувся подивитися на молодят.
Коли Марґарет-кочамма познайомилася з Чако, то працювала офіціанткою в одному оксфордському кафе. Її сім’я жила в Лондоні. Батько був власником пекарні, а мати — помічницею у модистки. Марґарет-кочамма пішла з батьківського дому за рік до зустрічі з Чако суто під впливом юнацького прагнення до незалежності. Мала намір працювати і, заощадивши достатньо грошей, закінчити вчительські курси, а тоді вже шукати роботу у якійсь школі. В Оксфорді вона винаймала маленьке помешкання разом із подругою. Іншою офіціанткою з іншого кафе.
Зважившись на цей крок, Марґарет-кочамма почала перетворюватися власне на таку дівчину, якою хотіли бачити її батьки. Залишившись віч-на-віч з Реальним Світом, вона судомно вхопилася за старі, відомі з дитинства правила, а бунтувати могла тепер лише сама проти себе. Тож і після переїзду до Оксфорда вона далі жила тим самим скромним, стриманим життям, від якого намагалася втекти, хіба що грамофон вмикала трохи гучніше, ніж дозволяли вдома.
І так тривало, доки одного ранку у її кафе не зайшов Чако.
Минало літо останнього року його навчання в Оксфорді. Він був сам. М’яту сорочку застібнув не на ті ґудзики. Шнурівки волочилися по підлозі. Ретельно зачесане і прилизане спереду волосся ззаду стовбурчилося шорстким щетинистим німбом. Він скидався на якогось неохайного, блаженного дикобраза. Був високий, а під безладним одягом (недоречна краватка, потріпаний плащ) Марґарет-кочамма розгледіла добре збудоване тіло. Вдача в нього була легка, це відчувалося відразу; ще він мав звичку примружувати очі, немов намагався прочитати якийсь напис на відстані, а окуляри забув дома. Його вуха відстовбурчувалися обабіч голови, ніби ручки цукернички. Недбалий зовнішній вигляд якось не в’язався з атлетичною будовою. Єдиною ознакою, яка вказувала на те, що всередині в ньому причаївся товстун, були лискучі, щасливі щоки.
У ньому не було й натяку на ту невизначеність чи вибачливу незграбність, яку зазвичай приписують неохайним, роззявкуватим людям. Виглядав він так весело, ніби прийшов з уявним приятелем, товариством якого страшенно тішився. Вибрав собі місце біля вікна, сів, опершись ліктем на стіл, а підборіддям — на складену ківшиком долоню, і заусміхався до порожнього кафе, немов збирався побалакати з меблями. З тією ж приязною усмішкою замовив собі каву, хоч високу, густоброву офіціантку, яка прийняла замовлення, буцімто й не помітив.
52
Шервані — довгий, до колін, чоловічий піджак із цупкої тканини, традиційний для країн Південної Азії.