Лата похитала головою.
— Чако-саар. Модалалі нашої фабрики.
Лата дивилася на Чако спокійно і без особливого зацікавлення; у тринадцятирічних таке трапляється нечасто.
— Він учився в Лондоні-Оксфорді, — сказала пані Піллай. — Прочитаєш йому того вірша?
Не вагаючись ні секунди, Лата поставила ноги трохи ширше.
— Шановний пане голово, — вклонилася вона Чако, — шановнічленижурі… — обвела поглядом уявних слухачів, які заполонили тісну, задушливу кімнатку, — й усі ви, любі друзі… — зробила театральну паузу. — Сьогодні я хотіла б прочитати вам поему сера Вальтера Скотта «Лохінвар».
Вона плеснула в долоні у себе за спиною. Її очі нараз затягло поволокою, і вони невидюще втупилися у якусь точку просто в Чако над головою.
Лата заговорила і стала легенько похитуватися у такт. Спочатку Чако подумав, що то переклад «Лохінвара» малаяльською. Слова наїжджали одне на одне. Останні склади намертво чіплялися до перших. Та й швидкість декламації була таки чималенька.
Переривало декламацію лише похропування бабці на ліжку, та на неї, схоже, не звертав уваги ніхто, крім Чако.
Товариш Піллай з’явився якраз посеред поеми — лискучий від поту, у підігнутому вище колін мунду і з темними плямами під териленовими пахвами. То був дрібний, зовсім не спортивної статури чоловічок з землистим кольором шкіри; у той час йому було десь під сорок. Ноги у нього вже тоді нагадували два тонкі веретена, а туге, випнуте черевце здавалося цілком не сумісним з миршавим тулубом і з вічно настороженим обличчям; подібне враження справляла і щитоподібна залоза його мініатюрної матері. Так, наче якийсь з родинних генів примусово нагороджував їх недоречними випуклостями, які росли, де самі хотіли, на різних частинах тіла. Акуратні тоненькі вусики товариша Піллая ділили проміжок між верхньою губою та носом навпіл по горизонталі й закінчувалися точнісінько над кутиками рота. Над скронями і чолом помітно було перші ознаки залисин, і він не намагався їх приховати. Волосся змащував оливою і зачісував назад. Прагнення якомога довше виглядати молодим явно його не бентежило. Так чи так його авторитет господаря дому не підлягав жодному сумніву. Він усміхнувся до Чако і привітався з ним кивком голови, дружини ж та матері мовби й не помітив.
Лата зиркнула у його бік, мовчки прохаючи дозволу продовжувати, і такий дозвіл отримала. Товариш Піллай тим часом скинув сорочку, скрутив жужмом і повитирав нею собі під пахвами. Кальяні потому взяла її у нього так, наче то був хтозна-який дар. Наприклад, букет квітів. Залишившись у самій майці, товариш Піллай сів на розкладний стілець і заклав ліву ногу собі на праве коліно. Доки племінниця декламувала, він так і сидів, задумливо дивлячись униз і спершись підборіддям на долоню, а правою ногою постукував по підлозі у лад з ритмом вірша. Другою рукою він погладжував себе по зграбно вигнутому підйому лівої ноги.
Коли Лата закінчила, Чако щиро зааплодував. Дівчинка у відповідь на його оплески і бровою не повела. Нагадувала східнонімецьку спортсменку на місцевих змаганнях з плавання. Її погляд був невідривно спрямований на олімпійське золото, а будь-які менші досягнення сприймалися як належне, та й годі. Тож вона лише запитально глянула на дядька: мовляв, можна вже йти?
Товариш Піллай поманив племінницю до себе і прошепотів їй на вухо:
— Піди і скажи Потачену й Матукутті: якщо я їм потрібен, нехай приходять вже.
— Заждіть, товаришу, заждіть… мені нічого більше не треба, — запротестував Чако, бо подумав, що товариш Піллай посилає Лату по ще якийсь почастунок. Товариш Піллай цим непорозумінням утішився і негайно скористався.
— Е, ні! Як же так?.. Еді, Кальяні, принеси-но нам тарілку тих авалозе-унда[54].
Для політика, який іде вгору, вельми важливо, щоб мешканці округу, де він має намір виставити на виборах свою кандидатуру, вважали його особою впливовою. Тож товариш Піллай надумав завдяки приходу Чако трохи піднестися в очах місцевих прохачів і партійних працівників. Потачен і Матукутті, селяни, за якими він послав, ще раніше просили його використати свої зв’язки у коттаямському шпиталі, щоб прилаштувати їхніх доньок на роботу доглядальницями. І товариш Піллай був зовсім не від того, щоб люди бачили, як вони стоять у нього під дверима, чекаючи, аж їх покличуть. Що більше відвідувачів бачитимуть біля його дому, то заклопотанішим він виглядатиме і краще враження справлятиме. А якщо ті відвідувачі ще й суто випадково стрінуться у нього на порозі з модалалі фабрики, який сам прийшов з ним поговорити, до того ж — на його території, то це, безперечно, буде йому вигідно з усякого погляду.
54
Авалозе-унда — підсмажені кульки з рисового борошна, традиційна південноіндійська закуска.