— То як воно, товаришу? — поцікавився товариш Піллай, коли Лата пішла, а на столі з’явилися авалозе-унда. — Що нового? Як донька, освоюється?
Він умисно звертався до Чако англійською.
— З нею все гаразд. Якраз відсипається.
— Еге ж, далека дорога, часові пояси й усе таке, — сказав товариш Піллай, з задоволенням демонструючи, що й він щось петрає у міжнародних перельотах.
— А що там в Олассі? Партійні збори? — запитав у свою чергу Чако.
— Та ні, нічого такого. Моя сестра Суда нещодавно спіткалася з переломом, — пояснив товариш Піллай таким тоном, наче Переломом звали поважного заїжджого сановника. — Тож я возив її до цілителів в Олассу по ліки, якісь там оливи і таке інше. Її чоловік зараз у Патні, і вона залишилася сама-одна з його родиною.
Ленін покинув свій пост у дверях, влаштувався у батька між колінами і запхав палець до носа.
— Може, й ти якогось вірша розкажеш, юначе? — мовив до нього Чако. — Невже батько тебе не навчив?
Ленін знай витріщався на Чако, жодним чином не даючи взнаки, що зрозумів чи бодай почув його слова.
— Цей малий знає вже купу всякої всячини, — похвалився товариш Піллай. — Талант. Тільки-от перед гостями соромиться.
І він погойдав Леніна у себе між колінами.
— Ну ж бо, Ленін-мон, розкажи дядечкові-товаришу того вірша, якого тебе навчив тато. «О друзі, римляни…»
Ленін і далі колупався у носі, вишукуючи заховані там скарби. Товариш Піллай спробував усе ж видобути з сина Шекспіра:
— «О друзі, римляни! До вас я…»
Ленін так само незмигно дивився на Чако. Проте товариш Піллай не здавався:
— «До вас я…»
Ленін ухопив зі столу жменю бананових хрустиків і чкурнув надвір, а там заходився гасати подвір’ям між домом та дорогою, репетуючи на все горло від шаленого збудження, причину якого й сам не зумів би пояснити. Трохи випустивши пару і захекавшись, він сповільнився до галопу з високо піднятими колінами.
— «До вас я мовлю», — почулося з подвір’я. Ленін легко перекрикував гуркіт автобуса, який саме проїжджав мимо.
Прокричав малий ці рядки швидко, ні разу не затнувшись. Дивовижно, адже йому було лише шість, і він не розумів жоднісінького слова з усього сказаного. Дивлячись через вікно на те дрібне, вкрите курявою чортеня, яке носилося по подвір'ї (майбутнього підрядчика з обслуговування іноземних посольств, з дитиною та моторолером «Баджадж»), товариш Піллай гордо усміхався.
— Він перший у класі. Цього року перестрибне через один, у наступному йому робити нічого.
Амбіцій у тій тісній, задушливій кімнатці було таки чимало.
Хай що тримав товариш Піллай за занавісками у своєму креденсі, то були явно не поламані модельки літаків з бальси.
Натомість Чако, відколи переступив поріг того дому чи, радше, відколи з’явився господар, мав химерне враження, наче просто сходить нанівець. Ніби генерал, якого позбавили звання і зірочок, він тепер менше усміхався. Намагався тримати на припоні свою гарячкову вдачу. Якби хтось у ті хвилини побачив його вперше, то прийняв би за чоловіка вельми стриманого. Мало не боязкого.
Непомильний інстинкт вуличного задираки підказував товаришу Піллаю, що помітні з першого погляду скрутні обставини (тісний, задушливий дім, похропування матері, очевидна близькість до трудящих мас) дають йому над Чако владу, з якою у ці революційні часи не зрівняється жодна оксфордська освіта.