Смерть отця Малліґена ніяк не вплинула на щоденникові записи Крихітки-кочамми, адже, по суті, ніяк не вплинула і на його приступність для неї. Якщо вже на те пішло, то після смерті вона заволоділа ним так, як не володіла ніколи за життя. Тепер принаймні пам’ять про нього була таки її. Цілковито її. Несамовито, затято її. Цю пам’ять більше не треба було ділити з Вірою, не кажучи вже про суперниць та суперників — спершу черниць, а згодом розмаїтих садгу[62] (чи як вони там себе називають). Всяких-різних свамі[63].
Його відмову від неї за життя (м’яку і співчутливу, та все ж відмову) смерть нейтралізувала. Тепер, у спогадах, він обіймав її. Лише її. Так, як обіймає жінку чоловік. Коли отець Малліґен помер, Крихітка-кочамма зняла з нього ту безглузду шафранову халамиду і знову вдягнула в сутану барви кока-коли, яку так любила. (А у проміжку натішитись не могла тим худорлявим, запалим, христоподібним тілом.) Вона викинула геть його чашу для милостині, зробила йому педикюр і подбала про мозолисті індуські підошви, а тоді взула у давні зручні сандалі. Одне слово, знову перетворила отця Малліґена на того верблюда, який, високо піднімаючи ноги, приходив колись по четвергах до них на обід.
І щовечора, вечір за вечором, рік за роком, писала у щоденнику (і в наступному, й у ще наступному): «Люблю тебе, люблю».
Вона встромила ручку назад у гніздечко і згорнула щоденник. Скинула окуляри, а потім язиком зрушила з місця зубні протези і вкинула їх у склянку з лістерином, обірвавши ниті слини, які, ніби провислі струни арфи, тяглися між ними та яснами. Опускаючись на дно, вони випустили рій дрібних бульбашок, які молитвою піднімалися вгору. Чарочка на ніч. Шипучка зі зціпленими у посмішку зубами. Зранку достоту пікантними на смак.
Крихітка-кочамма відкинулася на подушку і чекала, коли ж вийде з Естиної кімнати Рахель. Вони обидвоє починали вже її непокоїти. Кілька днів тому вдосвіта вона прочинила вікно (дихнути свіжим повітрям) і застукала їх на гарячому: вони саме звідкілясь поверталися. Ясна річ, їх не було цілу ніч. Двох. Де ж вони могли бути? Що пам’ятають і наскільки детально? Коли поїдуть? А тепер що роблять, невже просто сидять собі разом у темряві? Вона так і заснула, спершись спиною на подушки і міркуючи про те, що, можливо, за шумом дощу і голосами з телевізора просто не почула, як відчинилися Естині двері. І що Рахель, напевно, вже давно пішла спати.
Та Рахель не спала.
Лежала в Ести на ліжку. Так виглядала ще тоншою. Молодшою. Нижчою на зріст. Обличчям вона повернулася до вікна, біля якого стояло ліжко. Косий дощ, потрапляючи на віконні ґрати, перетворювався на дрібний водяний пил, який скроплював їй лице і гладку оголену руку. М’яка майка без рукавів жовто світилася в густій сутіні. Натомість нижня половина тіла, затягнута у сині джинси, танула в темряві.
Було трохи холодно. Трохи мокро. Трохи тихо. У повітрі.
Але що ж тут сказати?
Еста сидів на краю ліжка і бачив її, навіть не повертаючи голови. Нечітко окреслену постать. Гостру лінію підборіддя. Ключиці, що крилами тягнулися від основи горла мало не на всю довжину плечей. Птаху, яку не пускала до неба шкіра.
Рахель повернула голову і глянула на нього. Він сидів дуже прямо. Чекав на огляд. З прасуванням упорався вже давно.
Вона здавалася йому дуже милою. Її волосся. Щоки. Маленькі, розумні з вигляду долоні.
Його сестра.
У голові знову докучливо загуло. Назустріч мчали швидкі потяги. Світло й тінь, світло й тінь, які навпереміну падають на тебе, коли сидиш біля вікна.
Він сів іще рівніше. Та все одно її бачив. Вона, таке враження, вросла у шкіру їхньої матері. Вологий блиск її очей у темряві.
Її невеликий прямий ніс. Її повні губи. А от у них було вже, на око, щось поранене. Наче вона стиснула їх, від чогось сахаючись. Наче колись давно хтось — один чоловік з пальцями у перснях — її по них ударив. Чудові, зболені уста.
Чудові уста їхньої матері, подумав Еста. Уста Амму.
Ті, що поцілували його руку, висунуту у заґратоване вікно потяга. Вагон першого класу, мадраський поштовий, до Мадраса.
— Бувай, Есто. З Богом, — сказали уста Амму. Уста, які щосили намагалися не заплакати.