Несподівану стрімку атаку.
Подумки вони вже читали газетні заголовки.
«Запеклий душогуб потрапляє у тенета поліції».
За таке нахабство, за зіпсовану розвагу їхня жертва заплатила. Заплатила сповна.
Поліціянти розбудили Велюту своїми черевиками.
Естаппен і Рахель прокинулися від враженого крику: так кричиш, коли тебе виривають зі сну, трощачи колінні чашечки. Їхні зойки померли і спливли животами догори, наче дохлі риби. Зіщулившись на долівці й хитаючись між страхом і небажанням вірити своїм очам, вони збагнули, що чоловік, якого б’ють, — то Велюта. Звідки він тут узявся? Що накоїв? Чому поліціянти привели його сюди?
Вони чули удари дерева у плоть. Черевика — у кістку. В зуби. Здушений хрип після удару ногою в живіт. Приглушений тріскіт черепа, який вдаряється об цемент. Клекотіння крові в грудях, коли легеню простромлює гострий кінець зламаного ребра.
Закусивши посинілі губи й вирячивши очі (з тарілки завбільшки), вони дивилися, заворожені тим, що відчували, але не розуміли: відсутністю в діях поліціянтів примхи. Безоднею там, де мав бути гнів. Тверезою, розважливою жорстокістю, ощадливістю в усьому, що вони робили.
Так відкорковують пляшку.
Закривають кран.
Лущать горішки, щоб добути зернята.
Через юний вік близнюкам було ще невтямки, що ці люди — лише підручні Історії. Що вона часом посилає їх виставити рахунок і стягнути борги з тих, хто порушує її закони. Що керують ними почуття первинні, але, парадоксальним чином, цілковито знеособлені. Почуття зневаги, породжене зародковим, неусвідомленим страхом — страхом цивілізації перед природою, страхом чоловіка перед жінкою, страхом сили перед безсиллям.
Підсвідоме прагнення людини нищити те, що вона не спроможна ні підкорити, ні обожествити.
Чоловічі Потреби.
Хоч тоді Естаппен з Рахеллю цього не розуміли, та того ранку вони стали свідками клінічної демонстрації у контрольованих умовах (зрештою, все це трапилося не на війні і не під час геноциду) властивого людській природі прагнення до панування. Структуризації. Порядку. Цілковитої монополії. То була людська Історія, що явилася неповнолітнім глядачам під личиною Божого промислу.
У тому, що трапилося того ранку, не було нічого випадкового. Нічого незакономірного. То не було ні епізодичне хуліганство, ні зведення особистих порахунків. То був чин епохи, яка закарбовувала себе у тих, хто в ній жив.
Поступ Історії наживо.
Якщо поліціянти завдали Велюті шкоди більшої, ніж намірялися спочатку, то тільки тому, що будь-якої спорідненості, будь-якого зв’язку між ним і собою, будь-якого уявлення про те, що, принаймні біологічно, він їм не чужий, вони позбулися ген-ген давно. Їм ішлося не про те, щоб заарештувати зловмисника, а про те, щоб викорінити страх. Знаряддя, яке дозволило б оцінити достатню для нього міру покарання, у них не було. Як, утім, і способу визначити, наскільки сильно чи безповоротно вони його скалічили.
На відміну від несамовитих натовпів релігійних фанатиків чи військ, кинутих на придушення бунту, того ранку у Серці пітьми загін доторканних поліціянтів діяв не безтямно, а ощадливо. Не хаотично, а ефективно. Не істерично, а відповідально. Вони не рвали на Велюті волосся і не палили його живцем. Не відтинали його геніталій і не запихали їх йому до рота. Не ґвалтували його. Не обезголовлювали.
Зрештою, вони ж не з епідемією боролися. Просто робили щеплення, щоб уникнути спалаху інфекції.
Того дня на задній веранді Дому Історії пані Еапен і пані Раджаґопалан, близнюки-амбасадори бозна-чого, дивлячись, як трощать і калічать того, кого вони любили, засвоїли два нові уроки.
Урок номер 1:
Крові на темношкірому тілі майже не видно (бум-бум).
Урок номер 2:
Але запах вона має.
Такий нудотно-солодкий.
Наче старі троянди на легкому вітрі (бум-бум).
— Мадійо? — запитав один з підручних Історії.
— Маді ааїріккум[64], — відповів інший.
Досить? Досить.
Вони трохи відступили. Майстри, які оглядають результат своєї праці. Вишукують найкращий ракурс.
Результат цей — його покинули напризволяще і Бог, і Історія, і Маркс, і Чоловік, і Жінка (а невдовзі покинуть і Діти) — лежав, скарлючившись, долі. Був напівпритомний, але не ворушився.
Череп у нього був проламаний у трьох місцях. Ніс і обидві вилиці були роздроблені, тому обличчя обм’якло і втратило чіткий контур. Ударом в лице йому розсікли верхню губу і вибили шість зубів; три зуби стирчали тепер з нижньої губи, перетворивши його чудову усмішку на огидну пародію. Чотири ребра були зламані, одне простромило ліву легеню, і горлом у нього пішла кров. Вона з’являлася з кожним видихом — яскраво-червона. Свіжа. Піниста. Через пробитий кишечник і внутрішню кровотечу кров почала збиратися і в черевній порожнині. Хребет був пошкоджений у двох місцях; сильний удар і контузія спричинили параліч правої руки і втрату контролю за роботою сечового міхура і прямої кишки. Обидві колінні чашечки були роздроблені.