Обабіч залізничного переїзду стояло вже чимало автобусів та легковиків. У машині швидкої допомоги з написом «Шпиталь Священного Серця» сидів цілий гурт весільних гостей. Із заднього вікна визирала наречена; її обличчя раз по раз затуляли клапті облущеної фарби з великого червоного хреста.
Усі автобуси мали дівочі імена: «Люсікутті», «Моллікутті», «Біна-моль». Малаяльською моль — це «дівчина», а мон — «хлопець». У «Біні-моль» було повно прочан, які поголили голови в Тірупаті[16]. У вікні автобуса Рахель бачила ряд лисих голів, а трохи нижче — розділені рівномірними проміжками патьоки від блювотиння. Блювота взагалі викликала у неї чималий інтерес. Вона зроду ще не блювала. Жодного разу. З Естою ж таке траплялося, і тоді шкіра у нього ставала гаряча та лискуча, а очі робилися безпорадними і гарними-прегарними, й Амму любила його ще більше. Чако казав, що Еста з Рахеллю — якісь аж непристойно здорові діти. Як і Софі-моль. На його думку, це пояснювалося тим, що вони не постраждали від інбридингу. Як-от більшість сирійських християн. І парси[17].
Маммачі вважала, що її внуки страждають від чогось значно гіршого, ніж інбридинг. На думці мала, звісно, розлучених батьків. Так, наче всім тільки й залишалося, що обирати між інбридингом та розлученням.
Рахель не знала напевне, від чого страждає, але час від часу ставала перед дзеркалом і тренувалася робити сумну міну та тяжко зітхати.
«Те, що я зараз роблю, — набагато, набагато краще за все, що я робив до того», — тужливо промовляла сама до себе Рахель, вона ж Сідні Картон, вона ж Шарль Дарней, чекаючи на східцях перед гільйотиною, як у «Повісті про два міста», адаптованій для серії коміксів «Ілюстрована класика».
Цікаво, чому ті лисі прочани блювали всі на один манір, подумала вона, а ще цікаво, як саме вони це робили: у єдиному, добре зоркестрованому пориві (може, навіть під музику — наприклад, у ритмі якогось співаного в тому автобусі бгаджана[18]), чи все ж окремо, по одному.
Спочатку, коли шлагбаум тільки-но опустився, повітря повнилося нетерплячим чахканням двигунів, які працювали на холостих обертах. Та коли чоловік, який керував тим переїздом, вийшов зі своєї будки і на вигнутих назад ногах пошкандибав до ятки з чаєм, водії зрозуміли, що це надовго, повимикали двигуни і повиходили з машин трохи розім’ятися. Божество переїзду буцім безцільно кивнуло знудженою, заспаною головою — і поміж автомобілями враз ніби просто з повітря виникли забинтовані жебраки і продавці з тацями, де були розкладені шматочки свіжого кокоса та паріппу-вада[19] на банановому листі. А ще — холодні напої: кока-кола, фанта, трояндове молоко.
Якийсь перев’язаний брудними бинтами прокажений заходився просити милостиню під вікнами їхньої машини.
— Як на мене, це меркурохром[20], — сказала Амму, розглядаючи неприродно червоні плями крові на його пов’язках.
— Вітаю, — відгукнувся Чако. — Це голос справжньої буржуазії.
Амму усміхнулася, і вони з братом потиснули одне одному руки. Так, наче її дійсно щойно нагородили сертифікатом, що підтверджував належність до світу достеменних і непідробних буржуа. Близнюки такі миттєвості неабияк цінували і нанизували, немов перлини, у разок коштовного намиста — не надто, щоправда, густого.
Рахель з Естою притислися носами до бокових віконець «плімута». їм страх як кортіло скуштувати зефіру — ним торгували якісь розпливчасті діти потойбіч скла, — та Амму сказала «ні», твердо і переконливо.
Чако запалив цигарку «Чармінар», глибоко затягнувся, а тоді сплюнув крихту тютюну, що пристала була йому до язика.
Побачити Есту Рахелі було непросто, бо між ними горою здіймалася Крихітка-кочамма. Амму спеціально розсаджувала близнюків обабіч неї, щоб вони не билися. Під час суперечок Еста обзивав сестру «пожеркою-плодожеркою». Рахель у боргу не залишалася, називала його «Елвісом-пелвісом»[21] і витанцьовувала в нього перед носом, кумедно вихляючи стегнами, від чого він аж пінився з люті. Сили й можливості у них були рівні, тож коли доходило до бійки, та могла тривати безконечно, а все, що трапляло їм під ноги чи під руки, — настільні лампи, попільнички, глечики для води — трощилося на друзки або ламалося так, що відновленню вже не підлягало.
Крихітка-кочамма трималася обіруч за спинку переднього сидіння. Коли машина рухалася, тлущ на її руках важко колихався, ніби важка, щойно тяжка білизна на вітрі. Тепер він просто звисав м’ясистою запоною донизу, заступаючи Рахелі Есту.
16
Тірупаті — місто в південноіндійському штаті Андра-Прадеш, одне з найбільших місць паломництва в індуїзмі.
21
«Пелвісом» Елвіса Преслі прозвали, натякаючи на його рухи тазом під час виступів (латинське pelvis — «таз»).