Трохи незграбно.
Але дуже ніжно.
Сувенірна крамниця від Керальської корпорації розвитку туризму в аеропорту була набита магараджами авіакомпанії «Ейр Індія» (малі, середні, великі), слонами з сандалового дерева (малі, середні, великі) і масками танцівників катакалі з пап’є-маше (малі, середні, великі). У повітрі солодкавий аромат сандалу змішувався з запахом бавовняних пахв (малих, середніх, великих).
У залі прильоту стояли четверо цементних кенгуру в натуральну величину, з цементними сумками, на яких було написано: «Для сміття». Тож замість цементних дитинчат у тих сумках були недопалки, обгорілі сірники, кришечки від пляшок, арахісове лушпиння, зім’яті паперові чашечки і таргани.
На кенгурових животах рясно червоніли, наче свіжі рани, плями від зафарбованих бетелем плювків.
Аеропортні кенгуру мали червоні, розтягнуті в усмішку роти.
І червоні по краях вуха.
Виглядали так, наче натиснеш на них — і вони порожнім батарейковим голосом скажуть: «Ма-ма».
Коли у блакитному бомбейсько-кочинському небі з’явився літак Софі-моль, натовп навалився на металеве загородження, щоб нічого не проґавити.
Зала прильоту перетворилася на стовпище, просякнуте любов’ю і напругою: рейсом Бомбей-Кочин прилітали додому всі поверненці з-за кордону.
Зустрічати їх приїжджали цілими сім’ями. З усієї Керали. Довго добиралися автобусами. З Ранні, з Кумілі, з Візінджама, з Ужавура. Дехто таборився в аеропорту вже з вечора, зі своїми харчами. На зворотну дорогу запасалися смаженими хрустиками з тапіоки і чакка-велайчату[34].
Тут були всі: глухі бабусі-аммуми, сварливі, покручені артритом дідусі-аппупани, змарнілі дружини, лукаві дядьки, діти, яких мучила бігунка. Наречені, до яких мали придивитися ще раз.
Чоловік учительки, який усе чекав на Саудівську візу. Сестра учительчиного чоловіка, яка все чекала на посаг. Вагітна дружина електрика.
— Самі тобі підмітальники, — похмуро буркнула Крихітка-кочамма і відвернулася, щоб не бачити, як одна мати, не бажаючи поступатися вигідним місцем біля самої загорожі, запихає пісюн свого малюка у порожню пляшку, а той навіть цього не помічає, бо тільки усміхається і махає людям навколо.
— С-с-сссь… — шипіла мати, спершу лише спонукально, потім уже люто. Та малюк, очевидно, думав, що він — римський папа. Бо знай усміхався і махав, усміхався і махав. З пісюном у пляшці.
— Не забувайте, що ви — індійські амбасадори, — сказала Крихітка-кочамма Рахелі з Естою. — Від вас залежить перше враження про нашу країну.
Двояйцеві близнюки-амбасадори. Його високоповажність пан амбасадор Е(лвіс) Пелвіс і її високоповажність панна амбасадорка П(ожерка) Плодожерка.
У своїй штивній мереживній сукенці, зі стягнутим «токійською любов’ю» фонтанчиком на голові Рахель виглядала страшненькою феєю аеропорту. На неї зусібіч тиснули спітнілі стегна (щось подібне повториться знову на похороні у жовтій церкві) і понуре завзяття. А на серці сидів дідусів метелик.
Вона відвернулася від верескливого сталевого птаха (з її двоюрідною сестрою всередині) у блакитному небі і раптом побачила, що залою прильоту прямують кудись цементною ходою червонороті кенгуру з рубіновими усмішками.
З п'ятки на носок.
З п'ятки на носок.
Довгі плоскі стопи.
З аеропортним сміттям у сумках для дитинчат.
Найменший кенгуру витягнув шию, як це роблять чоловіки в англійських фільмах, послаблюючи наприкінці робочого дня вузол краватки. Середній порпався у своїй сумці в пошуках довгого недопалка, щоб закурити. Натрапив на старий горіх акажу в каламутному пластиковому пакеті й заходився гризти його передніми зубами, наче якийсь гризун. Найбільший розгойдував вертикальний щит з написом «Вас вітає Керальська корпорація розвитку туризму» і зображенням танцівника катакалі, який робить намаскар[35]. Інший щит, якого кенгуру поки що не чіпали, промовляв: Оваксал омисорп ан йикьсйідні гереб віщонярп!
Амбасадорка Рахель притьмом проклала поміж людьми хід до свого брата (й амбасадора за сумісництвом).
Есто, ти тільки поглянь! Глянь, Есто!
Та амбасадор Еста не глянув. Не хотів. На ремінці через плече він тримав орлиний термос з водою з-під крана і стежив за труським приземленням літака, а всередині млоїло те саме бездонно-донне відчуття: продавець помаранчево-лимонної шипучки знав, де його шукати. На фабриці в Аєменемі. На берегах ріки Міначал.