Амму дивилася своєю торбинкою.
Чако — трояндами.
Крихітка-кочамма — родимкою на шиї.
А з літака тим часом вийшли пасажири рейсу Бомбей-Кочин. Із прохолоди — в задуху. На шляху до зали прибуття пом’яті люди якось розгладжувалися.
Ось і вони, поверненці з-за кордону, у своєму вбранні, яке не треба прасувати, і в райдужних окулярах. З валізами «Аристократ», де є все, щоб нарешті покласти край гіркій нужді. Цементні дахи для вкритих соломою чи пальмовим листям хатин і газові колонки для ванних у батьківських оселях. Каналізація і відстійники. Спідниці-максі та високі підбори. Пишні рукави і губна помада. Електричні міксери та млинки й автоматичні спалахи для фотоапаратів. Ключі, щоб мати що рахувати, і креденси, щоб мати що зачиняти. Вони стужилися за маніоком і мін-вевічату[36], адже так давно вже не куштували нічого подібного. Повнилися любов’ю, але крізь ту любов пробивався і присмак сорому: рідня, яка приїхала їх зустрічати, виглядала якоюсь такою… такою… простацькою! Гляньте, що вони на себе понап’ялювали! Таж точно мають дома щось більш придатне для аеропорту. І чому у малаялі такі жахливі зуби?
А сам аеропорт?! Більше нагадує якусь закутню автостанцію! Пташиний послід на стінах! Ті обпльовані кенгуру!
Гай-гай, Індія таки сходить на пси, що не кажіть.
Коли довгі поїздки автобусом і ночівлі в аеропорту стикалися з такою-от присмаченою соромом любов’ю, з’являлися дрібненькі тріщини, які потім знай ширшали і ширшали, й рано чи пізно поверненці з-за кордону опинялися у пастці поза Домом Історії, з перемріяними наново мріями.
І от серед того вбрання, яке не потребує праски, і блискучих валіз з’явилася Софі-моль.
Та, що пила з наперстка.
І перекидалася через голову в труні.
Вона йшла злітною смугою, і її волосся пахло Лондоном. Жовті холоші штанців-кльош ляскали її ззаду по кісточках.
З-під солом’яного капелюшка лилося довге волосся. Одну руку вона подала матері, а другою розмахувала, ніби солдат у строю (ліва… ліва… ліва-права-ліва).
Марґарет-кочамма наказала їй негайно припинити.
І вона припинила.
— Рахеле, бачиш їх? — запитала Амму.
А тоді обернулася і з’ясувала, що її зодягнена у новенькі панталончики донька мило спілкується з цементними сумчастими. Довелося піти по неї і, відчитавши, привести назад. Чако сказав, що не може взяти Рахель на плечі, бо руки в нього зайняті. Він тримав дві червоні троянди.
Трохи незграбно.
Але дуже ніжно.
Коли Софі-моль увійшла до зали прильоту, Рахель пройняло таке хвилювання і така кривда, що вона взяла й ущипнула Есту. Сильно, защемивши шкіру між двома нігтями.
Еста у відповідь зробив їй «кропивку» (у їхніх краях це називали «китайським браслетом»): затиснув обіруч її зап’ястя і крутнув у різні боки. Руку запекло, а на шкірі відразу проступив слід. Лизнувши те місце, Рахель відчула смак солі. Від слини зап’ястку стало прохолодніше і легше.
Амму нічого й не помітила.
Через високе металеве загородження, що відокремлювало стрічальників від стрічаних і вітальників від вітаних, Чако, який від надміру почуттів мало не лускав і аж сяяв прямо через костюм та скособочену краватку, вклонився знову віднайденій доньці й колишній дружині.
«Уклін», — мовив подумки Еста.
— Вітаю, любі дами, — сказав Чако своїм голосом для читання вголос (тим самим, яким напередодні ввечері говорив про любов, божевілля, надію і безустанну радість). — Як долетіли?
Повітря навколо аж загусло від невисловлених думок і несказаних слів. Та говорять у таких випадках зазвичай лише всілякі несуттєві дрібниці. Все суттєве й велике чаїться невимовлене всередині.
— Скажи «привіт» і «рада познайомитися», — мовила Марґарет-кочамма до Софі-моль.
— Привіт і рада познайомитися, — сказала Софі-моль через металеве загородження до всіх зокрема.
— Одна — тобі, одна — тобі, — вручив свої троянди Чако.