— А «дякую»? — нагадала Марґарет-кочамма Софі-моль.
— А «дякую»? — сказала Софі-моль Чако, зімітувавши мамину питальну інтонацію.
Марґарет-кочамма легенько струсонула її за таку зухвалість.
— Нема за що, — відповів Чако. — А зараз я вас усіх познайомлю. — І, більше для тих, хто підглядав та підслуховував, бо ж Марґарет-кочамма насправді жодних рекомендацій не потребувала, додав: — Моя дружина, Марґарет.
Марґарет-кочамма усміхнулася і махнула на нього своєю трояндою. «Колишня дружина, Чако!» — мовили її вуста, проте вголос ці слова так і не прозвучали.
Усім видно було, що Чако — чоловік гордий і щасливий, адже мав колись таку дружину як Марґарет. Білу. В сукні з набивними квітами і з ногами під сподом. З брунатним ластовинням на спині. І на руках.
Проте повітря навколо неї пахло якось сумно, а крізь усмішку в очах свіжою, яскравою синявою проглядало горе. Через ту злощасну автомобільну катастрофу. Через діру в Усесвіті з обрисами Джо.
— Вітаю усіх, — озвалася вона. — Таке враження, ніби ми знайомі вже бозна-скільки років.
Бозна? Хтозна.
— Моя донька, Софі, — сказав Чако з коротким, нервовим смішком, бо боявся, що Марґарет-кочамма тут-таки додасть: «Колишня донька». Та вона промовчала. Зрозуміти цей сміх було неважко. Не те що сміх продавця помаранчево-лимонної шипучки, якого Еста так тоді й не збагнув.
— Привіт, — мовила Софі-моль.
Вона була вища за Есту. І міцніша. І мала блакитно-сіро-блакитні очі. І бліду шкіру барви піску на пляжі. А от волосся під капелюшком було чудове, насиченого каштанового кольору. І так (о, так!), у її носі чекав свого часу ніс Паппачі. Ніс-у-носі імперського ентомолога. Ніс любителя метеликів.
В руках Софі-моль тримала свою улюблену модну англійську торбинку.
— Моя сестра, Амму, — вів далі Чако.
Амму привіталася з Марґарет-кочаммою по-дорослому («Вітаю!»), а з Софі-моль — по-дитячому («Приві-іт!»). Рахель не спускала з неї яструбиного погляду, щоб одразу з’ясувати й виміряти ступінь її любові до Софі-моль, але так нічого й не розгледіла.
Залою прильоту раптовим вітерцем війнув сміх. Рейсом Бомбей-Кочин прилетів і Адур Басі — найпопулярніший і найулюбленіший комедіант малаяльського кіно. Обтяжений купою невеликих пакунків, які й справді нелегко було нести, і неприхованими лестощами публіки, він мав за обов’язок трохи пограти і тут. Тож знай губив дорогою свої пакунки і скрушно примовляв: «Енде Деівомай! Еее садананґал!»[37].
Еста голосно, захоплено розсміявся і загукав:
— Амму, глянь! Адурові Басі падають пакунки! Він навіть своїх речей донести не може!
— Він робить це навмисне, — сказала Крихітка-кочамма з новим чудним британським акцентом. — Просто не дивися на нього. У кіно грає, — пояснила вона Марґарет-кочаммі і Софі-моль. Прозвучало це так, наче кіно — то гра, у яку тієї миті грав Адур Басі. — Хоче привернути увагу.
І вона рішуче відмовила йому навіть у натяку на якусь увагу.
Та Крихітка-кочамма помилялася. Адур Басі зовсім не намагався привертати до себе увагу. Він лише пробував заслужити ту увагу, яку вже привернув.
— Моя тітка, Крихітка, — сказав Чако.
Софі-моль була явно спантеличена й розглядала Крихітку-кочамму з неприхованим інтересом. Крихітні кошенята чи цуценята — це зрозуміло. Навіть крихітні ведмежата. (Невдовзі вона покаже Рахелі крихітне кажаненя.) А от Крихітка-тітка збентежила її таки добряче.
— Вітаю, Марґарет. Привіт, Софі-моль, — сказала Крихітка-кочамма. І додала: Софі-моль така чудова, така невагома, що нагадує їй духа повітря. Аріеля.
— Ти ж знаєш, хто такий Аріель? — запитала вона в Софі-моль. — Аріель з «Бурі»?
Софі-моль сказала, що не знає.
— «Там, де бджоли п’ють, я п’ю…»?
Софі-моль сказала, що не знає.
— «На пелюстках квітів сплю…»?
Софі-моль сказала, що не знає.
— «Буря» Шекспіра? — не здавалася Крихітка-кочамма.
Усе це було, звісно, призначене насамперед Марґарет-кочаммі. Щоб показати свій рівень. І виокремитися з-поміж підмітальників, які юрмилися навколо.
— Ти глянь, як хвалиться, — шепнув амбасадор Е. Пелвіс на вухо амбасадорці П. Плодожерці. Амбасадорка Рахель пирснула і пустила у гаряче повітря аеропорту синьо-зелену (кольору мухи з хлібного дерева) бульбашку сміху.
— Пфф-ф! — сказала бульбашка.
Крихітка-кочамма побачила її і помітила, що призвідником був Еста.