Вологі банкноти Кочу-Марія тримала в ліфчику, яким туго стягувала свої не надто християнські груди, намагаючись зробити їх якомога пласкішими. У вухах мала масивні золоті сережки кунукку. Мочки порозтягувалися й обважнілими петлями бовталися навколо шиї, а сережки обсіли їх довкіл, ніби веселі діти — каруселю. Права мочка колись таки порвалася, і її зашив тоді доктор Верґезе Верґезе. Проте Кочу-Марія далі носила свої кунукку, бо якби зняла їх, то звідки було б людям знати, що, попри скромну роботу кухарки (сімдесят п’ять рупій на місяць), вона — справжня сирійська християнка, вірна церкви святого апостола Томи? Не з пелаянів, пулаянів чи параванів, а з доторканних, християнка з вищих каст (куди християнство просочилося, мов чай з пакетика у воду). Ні, краще вже зшити зайвий раз порвані мочки.
Тоді Кочу-Марія ще не спізналася з телевізійною наркоманкою, яка дрімала в ній усередині. З палкою шанувальницею Галка Гоґана. На той час вона ще й телевізора в очі не бачила, то й зроду не повірила б у існування чогось такого, як телебачення. А якби хтось став переконувати її, що воно, телебачення, справді існує, подумала б, що з неї просто знущаються. До всіляких побрехеньок про те, що діється у світі, Кочу-Марія взагалі ставилася з осторогою. Найчастіше вважала, що це так навмисне пробують зробити з неї посміховище — через її неосвіченість, а раніше й легковірність. Послідовно поборюючи свою недосконалу природу, Кочу-Марія тепер уже зовсім мало кому вірила на слово. Коли за кілька місяців перед тим, у липні, Рахель розповіла їй, що американський астронавт на ім’я Ніл Армстронґ ходив по місяці, вона лише саркастично розсміялася, а тоді сказала, що малаяльський акробат на ім’я О. Мутачен ходив перекидом по сонці. З олівцями в носі. Вона була готова визнати, що американці, хай уже, існують, хоч зроду-віку не бачила жодного на власні очі. Ба навіть припускала, що хтось і справді може відгукуватися на таке геть безглузде ім’я як Ніл Армстронґ. Але ходити по місяці? Ні, дзуськи. Не переконали її і розмиті сірі світлини, надруковані в газеті «Малаяла Манорама», яку вона не могла прочитати.
Вона була певна, що Естине «Et tu, Кочу-Маріє» — то груба англійська лайка. На її думку, це означало щось схоже на «Кочу-Марія — чорномаза мавпа». Тож вона затамувала образу і лише чекала слушної нагоди, щоб на нього поскаржитися.
Закінчивши глазурувати височенний торт, Кочу-Марія закинула голову і витиснула рештки поливи собі на язик. Безконечні колечка шоколадної зубної пасти — на рожевий язик Кочу-Марії. Коли Маммачі покликала її з веранди («Кочу-Маріє! Я чую машину!»), відповісти вона не могла, бо мала повний рот поливи. Проковтнувши, провела язиком по зубах, а тоді піднесла його до піднебіння і кілька разів прицмокнула, ніби з'їла щось кисле.
Далекий блакитний шум авто (повз автобусну зупинку, повз школу, повз жовту церкву й угору вибоїстою червонястою дорогою поміж каучуковими деревами) відгукнувся приглушеним гомоном і в тьмяних, закіптюжених приміщеннях «Райських маринадів».
Маринування (а разом з ним і вичавлювання, нарізання, кип’ятіння, помішування, розтирання, соління, сушіння, зважування та закупорювання) нараз припинилося.
— Чако-саар ванну[39], — розійшовся шепіт, а з ним і новина. Перестали стукати ножі. На велетенських сталевих деках залишилися недокраяними овочі. Самотні гіркі гарбузи, розполовинені ананаси. З пальців поскидали кольорові напальки з гуми (барвисті, схожі на веселі товстошкірі презервативи). Промариновані руки вимили і повитирали до яскраво-синіх фартухів. Неслухняні пасма волосся запроторили назад під білі хустки. Мунду, які попідтикали були під фартухи, розправили. Хряснули, самі по собі зачиняючись на пружинах, сітчасті фабричні двері.