Підрісши, Амму навчилася жити поряд із цією свідомою, здатною на холодний розрахунок жорстокістю. З часом у неї виробилася надзвичайна чутливість до несправедливості, а ще з’явилася схильність до впертості, іноді геть нерозсудливої; таке буває з Малими, яких увесь час, ціле життя мучать Великі. Тепер вона й пальцем не кивнула б, щоб уникнути сварки або зіткнення. Ба навіть, можна сказати, сама їх шукала, а чи й ними тішилася, хтозна.
— Вона пішла? — запитала Маммачі в тиші, що клубочилася навколо.
— Пішла, — голосно відказала Кочу-Марія.
— В Індії можна казати «кретин»? — поцікавилася Софі-моль.
— Хто сказав «кретин»? — спитав Чако.
— Вона сказала, — відповіла Софі-моль. — Тітка Амму. Ви що, не чули? «Плем’я кретинів з якоїсь глушини».
— Розріж торт і дай кожному по шматку, — попросила Маммачі.
— Бо в Англії не можна, — сказала Софі-моль до Чако.
— Що не можна? — перепитав той.
— Казати «ка-ер-е-те-и-ен», — пояснила вона.
Маммачі невидюще втупила очі в осяяний сонцем пополудень.
— Всі тут? — запитала вона.
— Увер, кочаммо, — відгукнулася з зеленавої спеки синя армія. — Ми всі тут.
Поза межами П’єси Рахель мовила Велюті:
— А ми не тут, правда? Ми ж навіть не граємо.
— Авжеж, — відповів Велюта. — Ми навіть не граємо. От що мені справді цікаво було б знати, то це де наш Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон?
Саме з цих слів і почався під каучуковими деревами запальний, аж дух перехоплювало, танок на манір Румпельштільцхена[42].
Потім на зміну Румпельштільцхену прийшов Багряний Первоцвіт[43]:
Кочу-Марія відрізала шматок торта для Маммачі на пробу.
— По шматку кожному, — підтвердила та, легко торкнувшись того шматка рубіноперсневими пальцями, щоб перевірити, чи він, бува, не завеликий.
Кочу-Марія так-сяк розпиляла решту торта; робила це зі скрипом-рипом, роззявивши рота і важко дихаючи, наче не торт різала, а ціле смажене ягня. Нарізані шматки складала на велику срібну тацю. Маммачі ж тим часом заграла на скрипці вітальну мелодію («Ласкаво просимо додому, наша Софі-моль»). Таку нудотну, шоколадну. Тягуче-солодку і топлено-коричневу. Шоколадні хвилі, що набігають на шоколадний берег.
Посеред мелодії над тими шоколадними звуками піднісся голос Чако (той, що для читання вголос).
— Мамо! — сказав він. — Досить. Досить уже цієї скрипки!
Маммачі перестала грати і повернулася до нього; смичок завис у повітрі.
— Досить? Думаєш, уже досить, Чако?
— Цілком, — мовив той.
— Ну, як досить, то досить, — пробурмотіла сама до себе Маммачі. — То я, мабуть, на цьому й закінчу, — наче це щойно спало їй на думку.
Вона поклала скрипку до чорного футляра відповідної форми. Той футляр закрився, ніби валіза. У ньому закрилася й музика.
Клац. І клац.
Маммачі знову наділа свої темні окуляри. Сховалася за цупкими шторами від спекотного дня.
З дому визирнула Амму й гукнула Рахелі:
— Рахеле, тобі вже час на пообідній сон! Їж свій торт і приходь, я тебе чекаю.
Рахелине серце впало. Пообідній сон. Вона його просто ненавиділа.
Амму знову зникла в дверях.
Велюта поставив Рахель на землю, і вона пригнічено стояла тепер обіч доріжки, на краю П’єси, а на обрії темною хмарою бовванів огидний пообідній сон.
— І, будь ласкава, припини отак запанібрата поводитися з цим чоловіком! — сказала Крихітка-кочамма.
— Запанібрата? — перепитала Маммачі. — Чако, про кого це? Хто там запанібрата?
— Рахель, — пояснила Крихітка-кочамма.
— Запанібрата до кого?
— Не до кого, а з ким, — виправив матір Чако.
— Гаразд-гаразд, то з ким вона запанібрата? — допитувалася Маммачі.
— З Велютою, твоїм улюбленцем, з ким же ще, — буркнула Крихітка-кочамма і повернулася до Чако: — Запитай його, де він був учора. Бери бика за роги.
— Не тепер, — відмахнувся Чако.
— Що таке «запанібрата»? — запитала Софі-моль у Марґарет-кочамми, але та промовчала.
— З Велютою? Велюто, ти тут? — звернулася до пополудня Маммачі.
— Увер, кочаммо, — Велюта ступив з-під дерев у П’єсу.
— З’ясував, у чому там річ? — спитала Маммачі.
— Шайба нижнього клапана, — відповів Велюта. — Я її поміняв. Уже все працює.
— То вмикай, — сказала Маммачі. — Бак порожній.
— Цей чоловік стане ще для нас Немезидою, — мовила Крихітка-кочамма. Не тому, що була ясновидицею і раптом побачила пророче видіння. Лише для того, щоб стягнути клопіт на його голову. Ніхто не звернув на неї жодної уваги, і вона похмуро докинула: — Згадаєте ще мої слова.
43
Багряний Первоцвіт — псевдонім головного героя однойменного пригодницького роману британської письменниці Емми Орці (1905).