ива
ва
У той день вони, всі троє, повдягалися в сарі (старі, роздерті навпіл); головним костюмером був Еста. Він заплів Софі-моль кіски. Розправив як слід паллу[46] — спочатку Рахелі, потім собі. На чолі у них були червоні бінді[47]. Намагаючись змити поцуплену в Амму сурму, вони тільки порозмазували її навколо очей і скидалися тепер на трьох єнотів, які пробують вдавати з себе індуських пань. То було десь через тиждень після приїзду Софі-моль. І за тиждень до її смерті. До того часу вона під невсипущим оком близнюків твердо трималася своєї лінії і розбила всі їхні сподівання.
Отже, Софі-моль:
а) поставила Чако до відома, що хоч він їй і справжній батько, але любить вона його менше за Джо (завдяки цьому він залишався вільним для ролі підставного батька певної пари спраглих любові двояйцевих осіб, хоч самого його ця роль не надто вабила);
б) відмовилася від пропозиції Маммачі замінити Есту з Рахеллю на привілейованій посаді заплітальниці нічної кіски і рахувальниці родимок;
в) найважливіше: проникливо вловила панівний настрій і не просто відхилила, а цілковито й остаточно — і до того ж украй грубо — відкинула всі загравання і дрібні спокуси від Крихітки-кочамми.
Наче цього не досить, вона ще й виявилася звичайною людиною. Повернувшись якось додому після нелегальної вилазки до ріки (вдвох, без Софі-моль), близнюки застали її в саду, у найвищому місці «трав'яного завитка» Крихітки-кочамми, всю у сльозах: просто їй було самотньо, сказала вона. Наступного дня вони взяли її з собою до Велюти.
До нього вони подалися в сарі, незграбно шкандибаючи червонястою грязюкою і високою травою (миготлива готлива отлива тлива лива ива ва), і назвалися пані Піллай, пані Еапен і пані Раджаґолапан. Велюта відрекомендувався сам і відрекомендував свого паралізованого брата Куттаппена (хоч той саме міцно спав). Привітав він їх вельми люб’язно. Величав усіх трьох кочаммами і частував свіжим кокосовим молоком. Розмовляв з ними про погоду. Про ріку. Про те, що кокосові пальми, на його думку, з року в рік стають дедалі нижчими. Як і аєменемські пані. Познайомив їх зі своєю непривітною куркою. Показав свої столярські інструменти і вирізав кожному по маленькій дерев’яній ложці.
Тільки тепер, через багато років, Рахель зуміла вже з погляду дорослої жінки оцінити, як гарно повівся тоді з ними Велюта. Зрілий чоловік розважає трьох єнотів, приймаючи їх у себе як справжніх дам. Інстинктивно долучається до їхньої змови, до їхньої вигадки, дбаючи про те, щоб не розвіяти її дорослою недбалістю. Або дорослими почуттями.
Бо ж зовсім не важко зруйнувати історію. Розірвати ланцюжок думки. Знищити фрагмент мрії, яку носять з собою так обережно, ніби вона з порцеляни.
Дати всьому цьому шанс на буття, берегти повсюди, як робив Велюта, — набагато важче.
За три дні до Жаху Велюта дозволив їм нафарбувати йому нігті червоним лаком «Кутекс», який чомусь не припав до смаку Амму. У такому вигляді він і опинився віч-на-віч з Історією, коли та навідалася до них тоді на задній веранді. Доторканні поліціянти дивилися на його руки і сміялися.
— То ти з тих, голубих? — запитав один.
Інший підняв черевик з багатоніжкою, що забилася в борозну на підошві. Була насиченого ржаво-червоного кольору. З силою-силенною ніжок.
З херувимового плеча зісковзнула остання смужка світла. Сад поглинув морок. Цілком. Наче пітон. У домі запалили світло.
Рахелі видно було Есту, який сидів на акуратно застеленому ліжку у своїй кімнаті. Крізь заґратоване вікно він дивився в ніч. Її не бачив, адже вона сиділа надворі, у темряві, і дивилася на світло.
Пара акторів, які потрапили у пастку в незрозумілій п’єсі без жодного натяку на сюжет чи зміст. Сяк-так вони дибають своєю роллю, колихаючи на руках чужу печаль. Горюючи чужим горем.
І не можуть чомусь перейти в іншу п’єсу. Або за помірну плату записатися на прийом до якогось екзорциста, фахівця з заклинання духів, з вигадливим титулом, щоб він посадив їх перед собою і на один з багатьох своїх ладів сказав: «Ви не грішники. Згрішили проти вас. Ви були тільки дітьми і ні на що не могли впливати. Ви — жертви, а не злочинці».
Якби вони могли здійснити такий перехід, це допомогло б. Якби тільки їм пощастило бодай тимчасово переодягнутися у трагічне вбрання жертовності. Тоді вони, можливо, підібрали б собі маски і пройнялися б гнівом через усе, що трапилося. Або постаралися б знайти собі якусь іншу одежу. А згодом, гляди, й зуміли б позбутися спогадів, які невідступно їх переслідували.
47
Бінді — традиційна жіноча прикраса, кольорова (переважно червона) крапка, яку малюють посеред чола, трохи вище брів.