На стіні позаду нього виднівся благий календарний Ісус із волоссям мишачої барви, помадою на вустах і рум’янами на щоках, а ще — оздоблене коштовним камінням серце, що яскраво палало крізь одяг.
Нижня чверть календаря (та, де вказано дати) нагадувала спідничку з оборками. Ісус у міні. Спідничка з дванадцяти шарів тканини, по одному на кожен місяць року. Жоден не відірваний.
Були там ще й інші речі з Аєменемського Дому, які були або подаровані, або порятовані зі смітника. Багаті речі в убогій оселі. Поламаний годинник, бляшаний з квітчастим візерунком кошик для паперів. Старі чоботи Паппачі для верхової їзди (коричневі, з зеленою цвіллю), все ще з шевськими копилами всередині. Бляшанки з-під печива з розкішними зображеннями англійських замків і дам із турнюрами та пишними буклями.
Поряд з Ісусом висів невеличкий постер, який Крихітка-кочамма забракувала через масну пляму. На ньому було зображено біляву дівчинку, яка зі сльозами на щічках пише листа. Внизу був підпис: «Пишу, щоб сказати: сумую за тобою». Здавалося, це у неї щойно позрізали кучері, які тепер ганяв по Велютиному задньому дворі вітер.
З-під рваного бавовняного рядна на ногах у Куттаппена виходила прозора пластикова трубка і пірнала у пляшку з жовтою рідиною, на яку падав промінь світла з прочинених дверей. Рахель проковтнула запитання, що вже повисло було на кінчику язика, і натомість подала Куттаппенові води, зачерпнувши залізним горням з глиняного глека. Схоже, вона знала, як тут поводитися. Куттаппен підняв голову і напився. Підборіддям скотилося кілька крапель.
Наче професійні дорослі пліткарі на аєменемському базарі, близнюки присіли навпочіпки.
Кілька хвилин усі мовчали. Куттаппена знову поглинули думки про смерть, близнюків — про човен.
— То що, приїхала донька Чако-саара? — запитав урешті-решт Куттаппен.
— Певно, — лаконічно відповіла Рахель.
— І де ж вона?
— Та хто її знає. Десь там.
— Приведете її сюди, щоб я на неї подивився?
— Не можна, — сказала Рахель.
— Чому це?
— Їй не можна бути надворі. Вона дуже тендітна. Ще забрудниться і помре.
— Зрозуміло.
— Привести її сюди нам не дозволять… та й нема там на що дивитися, — запевнила Куттаппена Рахель. — Все таке, як у всіх, — волосся, ноги, зуби… трохи вища за нас, правда, — і то була єдина поступка, на яку вона пішла.
— І тільки? — мовив, умить збагнувши, в чому річ, Куттаппен. — То навіщо вести її сюди, правда?
— Правда, — підтвердила Рахель.
— Куттаппо, якщо валлом протікає, його дуже важко полагодити? — озвався Еста.
— Не думаю, — сказав Куттаппен. — Залежить. А що, у кого там протікає валлом?
— У нас. Ми його знайшли. Хочеш глянути?
Близнюки вийшли і принесли сивий човен на огляд паралізованому. Підняли його над ліжком, ніби дах. З того даху ще трохи капало.
— Спочатку треба знайти, де протікає, — мовив Куттаппен. — Потім законопатити.
— Потім — наждачний папір, — сказав Еста. — Потім виглянсувати.
— Потім весла, — докинула Рахель.
— Потім весла, — погодився Еста.
— А потім — уперед, — сказала Рахель.
— Куди? — поцікавився Куттаппен.
— Та так, покататися, — невимушено відповів Еста.
— Тільки дуже обережно, — сказав Куттаппен. — Наша ріка — вона, знаєте, не завжди така, яку з себе вдає.
— А яку вона вдає? — запитала Рахель.
— Гм… таку маленьку бабусю-аммуму, дуже побожну, тихеньку і чистеньку… іді-аппам[49] на сніданок, канджі[50] і риба на обід. Ніколи не пхає носа до чужого проса. Дивиться тільки перед собою, по боках не зиркає.
— А насправді…
— А насправді — дика і несамовита… Мені тут чути, як вночі вона мчить кудись під місяцем і ні на мить не стихає… Словом, з нею краще не жартувати.
— І що насправді вона їсть?
— Що насправді їсть? Ну… печене м’ясо… і… — він змовк, намагаючись виметикувати і згодувати підступній ріці якусь англійську страву.
— Скибочки ананаса… — підказала Рахель.
— Точно, скибочки ананаса! І печене м’ясо. А ще вона п’є. Віскі.
— І бренді.
— І бренді, то правда.
— І зиркає, направо і наліво.
— І таки пхає носа до чужого проса.
Еста поставив човник на нерівній долівці і підпер двома брусками, які приніс із Велютиної майстерні на задньому дворі, а тоді подав Рахелі кухонний ківш, зроблений з відполірованої половинки кокосової шкаралупи, у яку встромили дерев’яну ручку.
Близнюки залізли у валлом і повеслували безкраїми бурхливими водами.
Під спів «Таій-таій-така, таій-таій-томе». І під наглядом оздобленого коштовним камінням Ісуса.
Він ходив по воді. Можливо. А от плавати по суші Він умів? У панталончиках в тон сукенки і в темних окулярах? З фонтанчиком волосся на голові і в «токійській любові»? У гостроносих штиблетах і з зачосом? Вистачило б Йому уяви?