Може, вибрати перегляд військових діянь?
— Котрий з Наполеонів був найбільшим боягузом? — спитав він уявного гостя. — Я не розкрию цього, але знаю. О так, знаю.
«Куди я можу піти? Усе минуле відкрите мені, куди я можу піти?»
Борделі, жорстокості, тирани, акробати, нудисти, хірурги, чоловіки-проститутки, музиканти, маги, знахарі, жерці, ремісники, жриці…
— Чи ти усвідомлюєш, — питав він свого уявного гостя, — що хýла[5] зберігає найдавнішу мову жестів, якою володіли колись тільки чоловіки? Ти ніколи не чув про хулу. Звичайно. Хто ж тепер її танцює? Хоча танцівники зберегли багато речей. Значення загубилися, але я їх знаю.
Одної ночі я був низкою халіфів, що несли іслам на схід і захід — у довгій подорожі крізь віки. Не вганятиму тебе в нудьгу подробицями. А зараз іди собі, гостю!
«Як це спокусливо, — подумав він, — цей поклик сирен, що манить жити лише в минулому.
І яким даремним стало це минуле через проклятих іксіан. Яке нудне минуле, коли Хві тут. Вона прийшла б до мене, якби я покликав. Але я не можу її покликати… не зараз… не цієї ночі».
Минуле далі спокушало.
«Я міг би влаштувати паломництво у своє минуле. Це не мусить бути сафарі. Я можу піти сам. Паломництво очищає. Сафарі робить мене туристом. Це інша річ. Я міг би піти наодинці у свій внутрішній світ.
І ніколи не повернутися».
Лето відчув неуникність того, що цей стан сновидінь урешті його піймає.
«Я творю особливий стан сновидінь у всій Імперії. У цьому сні постають нові міфи, нові напрямки, нові рухи. Нові… нові… нові… Ці речі виринають із моїх сновидінь, із моїх міфів. Хто більш вразливий до них, ніж я? Мисливець потрапляє у власні сіті».
Тоді Лето збагнув, що він опинився в становищі, для якого не існувало протиотрути — минулого, сучасного чи майбутнього. Його велике тіло здригалося і тремтіло в мороку аудієнційного покою.
Біля входу одна Рибомовка-вартівниця прошепотіла іншій:
— Бог стурбований?
А товаришка відповіла:
— Гріхи цього світу стурбують будь-кого.
Лето чув їх і мовчки плакав.
* * *
Коли я вирішив повести людей Золотим Шляхом, то пообіцяв їм урок, який вони затямлять до самих кісток. Я знаю глибинну схему, яку люди заперечують на словах, навіть якщо подумки її поділяють. Кажуть, що прагнуть безпеки й спокою — стану, який називають миром, та, незважаючи на сказане, сіють зерна заворушень і насилля. А знайшовши спокійну безпеку, корчаться в ній. «Як це нудно», — вирішують вони. Гляньте на них зараз. Гляньте, що вони роблять у ту мить, коли я записую ці слова. Ха! Я даю їм тривалі еони вимушеного спокою, що тягнеться, хоч і з зусиллями, попри всі їхні старання втекти в хаос. Повірте мені, що пам’ять про мир Лето зостанеться з ними назавжди. Пізніше вони шукатимуть спокійної безпеки лише з найвищою обережністю і після серйозної підготовки.
На світанку всупереч власній волі Дункан опинився поруч із Сіоною в Імперському орнітоптері, що мав перенести їх до «безпечного місця». Мчав на схід до золотої дуги сонячного світла, яка здіймалася над пейзажем — зеленими плантаціями, розрізаними на прямокутники.
’Топтер був чималим, достатньо великим, щоб помістити маленький загін Рибомовок і двох їхніх гостей. Вела машину капітанка загону, мускулиста жінка з обличчям, що, на думку Айдаго, ніколи не знало усмішки. Вона представилася як Інмейр. Сиділа на кріслі пілота перед Айдаго, обабіч неї розмістилися дві м’язисті вартівниці-Рибомовки. П’ять інших вартівниць сиділи позаду Айдаго та Сіони.
— Бог звелів мені забрати тебе з міста, — сказала Інмейр, підійшовши до його командного поста під центральною площею. — Задля твоєї безпеки. Завтра вранці ми повернемося на Сіайнок.
Айдаго, змучений тривожною ніччю, зрозумів, що марно сперечатися з наказами «самого Бога». Інмейр, судячи з її вигляду, було цілком під силу заволокти його куди слід, схопивши лиш одною дебелою рукою. Вивела його з командного поста в холодну ніч — на небесному покривалі зблискували зорі, наче гострі уламки розбитих діамантів. Лише коли вони дісталися ’топтера та коли Дункан розпізнав Сіону, він почав обдумувати мету цієї поїздки.
Уночі Айдаго усвідомив, що не все насильство в Онні було справою рук організованих бунтівників. Коли він запитав про Сіону, Монео вислав звістку, що «моя донька безпечно усунута від цього всього», додавши при кінці: «Віддаю її під вашу опіку».
У ’топтері Сіона не відповідала на питання Айдаго. Навіть зараз сиділа поруч у похмурому мовчанні. Нагадувала Дунканові його самого в ті перші гіркі дні, коли він присягнувся мститися Харконненам. Він міркував про її гіркоту. Що нею керує?