Індіянин замовк.
Священик зі співчуттям подивився на нього і тихенько відійшов, щоб на самоті помолитися за навернення до правдивої віри тих, які ще блукають темними дорогами, не просвічені зорею великих Христових заповітів.
***
Коарасіаба залишився в Санто Антоніо.
Проживши три місяці в монастирі, він пізніше подякував священикам за все добре, вибрав укрите місце серед густого чагарника і поставив собі власну оку — халупу. Була вона висока, яких чотири метри, простора і дуже проста. Стіни її Коарасіаба виплів з тростини, верх покрив пальмовим листям, лишив замість дверей досить високий вхід, а посередині викопав неглибоку яму на вогнище. Оце було й все. Ні меблів, ні начиння, ні взагалі ніяких предметів, які виробляли білі, він не визнавав. Особливу ж ненависть мав чомусь до сірників і ніколи інакше не казав, тільки «дурні сірники», хоч, зрештою, їх вживав, роблячи для них одинокий виїмок.
Не хотів користуватися Коарасіаба і допомогою Посту Опіки над індіянами, і ніякі умовленя його до того не схилили. Жив він з того, що йому приносили люди за лікування, та ще ходив на полювання. І йому вистачало.
Малий Арасі спочатку тримався діда і здебільша або сидів у своїй халупі, або ходив з дідом на полювання. Але з кожним днем все більше його тягнуло в містечко, де було так багато всього цікавого і де він міг бігати і бавитися зі своїми ровесниками. Кілька днів він навіть попробував був у секреті від діда посидіти в школі, але наука видалася йому занадто нудною і нецікавою річчю, щоб на неї тратити час. Натомість охоче навідувався до Посту Опіки, де кожного разу діставав щось із одежі або харчів, а також зустрічав велике зацікавлення своєю малою особою. Проте, хоч як його не допитувалися, нічого про себе не хотів казати, і навіть гнівався, коли його питали про те, з якого племени він походить і як опинився в лісі, де його знайдено. А через два роки він уже не хотів і з власним дідом говорити по-індіянськи, з раннього ранку до пізнього вечора пересиджував у містечку і, якщо ходив до лісу, то не з дідом, а з ровесниками, або й сам один.
Минали роки. Падре Вісенте ні не змінив способу свого життя, ні не змінився сам. Тільки й того, що мав тепер більше роботи, бо і містечко Санто Антоніо зростало і збільшувалося, збільшувалася і кількість поодиноких осель в довколишніх лісах. Його колишній провідник Луїз уже одружився і жив тепер по другому боці Парани, де мав землю і господарку.
До Санто Антоніо прорізали вже дорогу, яка, правда, служила тільки для авт і возів у сухі місяці. А в дощливу погоду містечко ставало відрізане від цілого світу.
Великою подією було налагодження повітряного зв’язку, і перший день, коли прилетів літак і спустився на зарані до того приготованій площі, перетворився для Санто Антоніо у велике свято. І вже навіть два роки пізніше після цього пам’ятного дня всі мешканці з нетерплячкою чекали означеного в тижні дня, коли великий літак, що його прозвали «залізним Урубу*», спускався на летовищі. З ним прибувала пошта, прибували ліки, прибували всякі новини зі світа. Летунів радісно вітали, частували, розпитували про те, що де діється, і потім випроводжали назад з добрими побажаннями. А летуни затримувалися всього на годинку, щоб віддати пошту і невеличкі пакунки, котрі здебільша привозили до монастиря, трошки відпочити, з’їсти обід з падре Вісенте і забрати з собою листи та дерев’яні скриньки з гадюками. Тих гадюк ловили діти і дорослі, заносили до падре Вісенте, а він їх відправляв з літаком до Сан Павло, а натомість одержував сироватку, якою рятував людей від укушення тих самих гадюк.
Часом прибував до містечка «каміньйон»* — тягарове авто, що привозило товари для склепу згаданого Саміра, або якісь речі, призначені для Посту Опіки над індіянами. Часом добивалися мандрівні торгівці верхи, на возах, запряжених міцним коником, або й пішки з валізками на плечах.
Поза тим Санто Антоніо жило дуже спокійним, сонним життям.
Данко Сокіл
Данко Сокіл народився в родині землеміра в Україні. Його батьки в часі другої світової війни мусіли залишити рідні землі, коли Данко був ще зовсім маленьким. Тому батьківщини він не пам’ятав зовсім. Перші спогади, які занотувала його дитяча пам’ять, — були вибухи бомб, вогкі підземелля бомбосховищ, голод і постійний страх. Далеко виразніше пригадуються йому повоєнні часи з життям у великих, галасливих таборах, довгі черги коло кухонь і веселі дні, коли між родинами розподіляли «кер-пакети». А вже зовсім добре пригадує собі Данко те пожвавлення і рух, яке викликали вістки про можливість виїзду за океан. Тоді в таборі більше ні про що не говорили, як про Північну або Південну Америку, ретельно шукали книжок і підручників, де б можна було щось вивчити про ці континенти, особливо про південну Америку.