Ґроссбах посміхнувся:
— В Бразилії, — сказав він, — кожного незграбного або глупого чоловіка називають портуґезом, бо портуґальців тут страшно не люблять.
— А говорять по-портуґальськи! — здивувався Данко. — Чому ж то так?
— О, про це довго говорити, а ти вже, напевне, хочеш спати.
— Ні, ні, сеньор Алфредо! — горяче запротестував Данко. — Адже ще видно, і я зовсім не хочу спати!..
— Але ж бо, Данку! — вмішався в розмову батько. — Ти вже замучив пана Ґроссбаха своїми питаннями! Може пан Ґроссбах хоче відпочити?
— Я — ні! — і собі відізвався Ґроссбах, — Коли Данко не втомлений і хоче говорити, ми можемо говорити і до півночі.
— Ну, коли ви тільки погодитесь з моїм сином говорити, то він вам не дасть спати і дві ночі підряд. Мій Данко є дуже надокучливий і готовий не їсти і не спати, аби тільки слухати.
— Добра ознака! — похвалив Ґроссбах. — Мої діти такі самі. Той, хто змалку нічим не цікавиться, нічим і не буде у своєму житті. Та й з одною дитиною ще легко говорити. А от колись поїдете до мене в гості і побачите, як то говорити з п’ятьма відразу!.. Я їх дуже люблю і взагалі люблю дітей, але, як після своїх постійних мандрівок приїду додому, то в мене, — вірите? — аж в голові гуде. Ага!.. Подивіться он через вікно: тут побачите таких, котрі нічим не цікавляться...
Всі виглянули у вікно і побачили самотню халупу, що вже закутувалася вечірньою імлою. Через відкриті двері видно було розложене посередині халупи вогнище, довкола якого сиділо з десятеро дітей різного віку і дивилося у вогонь, над яким висів на ланцюгу котел з якоюсь, як можна було догадатися, стравою. Всі були майже голі, не стрижені і не чесані. Дехто з них ліниво повернув голову в сторону поїзду, а решта навіть не ворухнулася. Довкола халупи жовтіла витоптана земля, а далі розстилився дикий пустир, що тікав у густий ліс. Ні грядки обробленої землі, ні сліду ніяких доріг, ні знаку якоїсь іншої оселі поблизу — нічого не було видно. Соколові стало трохи моторошно.
— Що ці люди тут роблять? — спитав він.
Ґроссбах потиснув плечима:
— Живуть...
— Але з чого живуть? Де беруть харчі до того свого котла?
— Того ніхто не знає. Вони нічим не цікавляться, і ними ніхто не цікавиться. Таких в Бразилії є десятки тисяч.
— І уряд не опікується ними?
— Навіщо? Вони щасливіші, ніж ми з вами, і ні від кого нічого не бажають... Приходять на світ і відходять з нього, ніким не помічені. Потреби їхні такі маленькі, що ліс їх задовольняє цілком. Часом, правда, такий мешканець назбирає кільканадцять кілограмів цінної кори з дерева, зв’яже з неї в’язанку, поставить її на голову і йде два-три дні до якогось населеного пункту, де є склеп. Там продасть кору, купить пляшку кашаси, себто, горілки, вип’є її і ляже п’яний під склепом спати. Проспиться ніч, візьме ще одну пляшку, трохи соли, сірників, тютюну і вертає додому. Через пару тижнів знову збирає кору і йде до містечка. І так живуть...
Сокіл ще довго дивився на халупу, як вона тікала від поїзду все далі й далі назад, поки, нарешті, не зникла за закрутом залізниці.
— Данку, хочеш помаранчі? — спитав Ґроссбах. — Чекай, я тобі обчищу, а тоді будемо знову говорити...
Сокіл був у душі радий, що Данко зайнявся розмовою з Альфредом і не чіпляється до нього з різними питаннями, а тому вдав, що дивиться у вікно, хоч не бачив нічого поза своїми сумними думками.
— Ну, — спитав Ґроссбах, коли Данко вмостився ближче коло нього з обчищеною помаранчею, — що ти хочеш ще знати?
— Ви обіцяли мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...
— Ага... Тоді нам доветься трохи вернутися в історію... Ти знаєш, як відкрили Бразилію?
— Ні. Як це «відкрили»?
— А от так: в Европі раніше не знали, що існує Бразилія і взагалі Америка.
— А-а-а, тепер знаю: Колумб відкрив Америку!..
— От, от, Колумб відкрив Америку, а в 1500 році портуґальці відкрили Бразилію. Дня 25 квітня того року портуґальська фльотилія, що складалася з 13 кораблів, під командуванням Педра Алвареса Кабрала пристала до побережжя теперішньої провінції Баїя.
— І побачили індіян? — нетерпеливо спитав Данко.
— Вгадав, Данку: портуґальці побачили індіян. Ще білі сиділи на своїх кораблях, як індіяни на човнах підпливли до них самі.
— Щоб повбивати білих?
— Ні. Індіяни, яких побачили портуґальці, належали до племени тупінінкві і виявилися дуже смирними і приязними.
— І які вони були, ті індіяни?
— Були дуже смішні. Замість будь-якої одежі, тіла їхні вкривала фарба, що її індіяни виготовляли з рослин. Одні були помальовані до половини на синій, а від половини — на жовтогарячий колір. Жінки ж всі були помальовані на синьо. На головах вони мали корони, або як їх індіяни називають, акванґапе*, зроблені з яскравого пір’я птахів. Нижні губи у них були продірявлені і прикрашені великими кільцями. Мужчини мали при собі луки і списи. Їм дуже сподобалось, що прибулі почали їх обдаровувати різними дрібничками, як от коралі, бранзолети тощо. Особливо ж тішилися вони дзеркальцями, котрі вважали справжнім чудом. Ці індіяни не мали ніяких речей домашнього вжитку, не тримали ніяких тварин, і тому, коли їм показали привезену на кораблі курку, вони дуже полякалися і довго вагалися, перше, ніж зважилися її торкнутися.