— А є й добрі індіяни? — спитав раптом Данко, про котрого дорослі мужчини забули в своїй розмові.
— Пушшя! То ти ще не спиш?! — вигукнув Ґроссбах і, вхопивши хлопця, посадив собі на коліна.
— Ні, я слухаю, — відповів Данко, втішений, що на нього нарешті звернули увагу.
— Слухаєш? І що ж ти зрозумів з того, що я розказував татові?
— То все було дуже цікаве! — сказав захоплено хлопець, хоч, вправді, розумів ледве половину. — Тільки сеньор Алфредо пообіцяв мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...
Ґроссбах зробив великі очі й з удаваним комізмом опустив безсило руки. Але потім пригорнув Данка до себе і почав гладити його кучеряву голівку.
— Знаєш, Данку, коли ти проявиш таку саму впертість при дослідах над ботокудами, то їхня загадка щезне з історії Бразилії... Ну, добре, я бачу, що мені доведеться тобі сьогодні про ту ненависть розказати, бо ти й справді не заснеш цілу ніч. Отже, на чому я зупинився?..
— Ви зупинилися на тому, що нелюбов до портуґальців пішла від самих індіян, і що індіяни, особливо племена тупі... а далі... А потім стали показувати татові мапу.
— Чудесно, хлопче! Думаю, що колись не один учений позаздрить твоїй пам’яті... Значить, будемо говорити про поважні речі... Тупіси... Що я хотів сказати про них?... Ага, бачиш, уже пригадую!..;
Отже, тупіси та й взагалі всі індіяни найбільше люблять свободу. Працюють, коли хотять, воюють, коли мають до того охоту, полюють, коли їм забажається, мандрують, коли їм надокучить сидіти на одному місці. Ті білі люди, які знають індіян, ствердили, що індіяни цілком подібні до малих дітей. Вони часто б’ються зі своїми сусідами, як і ти, напевне нераз б’єшся зі своїми товаришами, і так саме скоро миряться, як ти миришся. Ти можеш цілими днями працювати коло чогось, що тобі подобається, і покидаєш роботу відразу, коли вона тобі надокучить, правда? Індіяни є такі самі. Але уяви собі, як би тобі було прикро, коли б тебе примусили з ранку до ночі, наприклад, носити пісок з однієї купи на другу без відпочинку, без права відірватися кудись, під канчуком і лайкою. І так щодня, щодня!.. Правда, що було б дуже нудно, і що ти почував би себе дуже нещасливим? Бо тобі хотілося б і побігати, і побавитись, і послухати щось про... Ну, хоч би про індіян, як тепер. Так?
— Так...
— От, бачиш! А індіяни, навіть дорослі, думають так само, як і ти. Ми, білі, вчимося від малку працювати і виконувати все те, що потрібне, хоч воно нам і не подобається. А індіяни того не вчаться і не хотять вчитися. Знову ж портуґальці, котрі приїхали до Бразилії, потребували рабів. Для них треба було будувати будинки, прокладати дороги, обробляти землю, корчувати ліси і т. д. Самі вони того не хотіли і не могли робити, бо їх приїхало не так багато. Тому вони почали ловити індіян і заставляти їх виконувати всю ту тяжку роботу. А індіяни непридатні для тяжкої роботи і не люблять її, тим більше, що у винагороду за цю роботу вони нічого не діставали, крім дуже поганого харчу і побоїв. Господарі і наглядачі не жалували їх, тримали в гірших умовинах, як худобу, навіть вбивали на смерть. І тому свободолюбиві індіяни, котрі до відкриття Бразилії почували себе господарями на своїй землі, зненавиділи портуґальців страшною ненавистю.
Данка, який досі мріяв про боротьбу з індіянами, огорнув жаль до них і сором за свої наміри вбивати індіян з лука.
— Бідні індіяни! — сказав він. — А ці портуґальці... Індіянам треба було всіх портуґальців повбивати і не пустити більше до Бразилії!.. Чому індіяни цього не зроблять, коли портуґальці такі погані люди?
Ґроссбах посміхнувся і погладив хлопця по голові:
— Портуґальці, Данку, зовсім не є погані люди. То були такі погані часи. Тоді всі народи мали своїх рабів. Але це вже минуло.
— Що, хіба портуґальці поїхали геть?
— Ні, не поїхали. Вони лишилися тут.
— А чому ж їх не поб’ють?
— Навіщо ж їх бити?
— Хай не лізуть на індіанську землю!
— Та тепер, Данку, ніхто до індіян не лізе. Індіяни живуть собі в лісах, і їх ніхто не зачіпає, навпаки, бразилійський уряд їм ще допомагає.
— В лісах?.. — задумано повторив Данко. — І наша УПА також тепер сидить в лісах, зовсім, як індіяни... Треба, щоб індіяни пішли всі разом і вибили портуґальців до ноги! Наша УПА б’є більшовиків!..
— Що тобі, хлопче, так далися в знаки ті портуґальці? — спитав Ґроссбах, здержуючи вибух сміху. — Портуґальці, які тепер є в Бразилії, такі самі люди, як і всі інші. Чи це було б добре, коли б і нас усіх разом з тобою повбивали?
— Нас — ні. Ми ж не воюємо з індіянами, не забираємо їхніх земель і не хочемо рабів.
— Але ж, Данку, тих, що воювали з індіянами і повертали їх у рабство, вже нема! Вони повмирали.