В Санто Антоніо
Прокинувшись на другий день ранком, Данко довідався, що поїзд стоїть на станції в Сан Павло — найбільшому місті Бразилії. Звідси до Санто Антоніо мусіли летіти літаком, який відлітав того самого дня перед полуднем.
Випивши каву в ресторані залізничного двірця, всі троє сіли до замовленої Ґроссбахом таксівки і поїхали на летовище Конґоньяс. Ґроссбах, бажаючи показати Соколам місто, наказав шоферові трохи покружляти вулицями попри найцікавіші об’єкти цієї промислової столиці Бразилії. І знову Данко дивувався, дивлячись з авта на величезне місто, що не мало нічого спільного з тими уявленнями, які він собі зложив у Европі.
Посувалися вперед поволі у безконечній черзі найрізноманітніших авт, стримуючись довго на перехрестках, поки світляні сигнали не давали дозволу на переїзд вулиць. Ґроссбах тим часом пояснював усе, що бачили, і оповідав про місто.
Сан Павло засноване 25 січня 1554 року за часів першого генерал-ґубернатора на Бразилію Томе де Соуза. Тоді отець Мануел де Нобреґа, провінціал оо. Єзуїтів на Бразилію, вислав на незаселену високорівню, що лежала між річками Тамандуатей і Анянґаґау, тринадцять оо. єзуїтів з метою основання місійної станиці, котра б мала на меті навернення індіян на християнську віру. Вислані місіонарі збудували примітивну капличку і 25 січня 1554 року відправили в ній першу Службу Божу, на яку прибула велика кількість диких індіян. Через те, що Католицька Церква в цей день святкує навернення Апостола Павла, він був проголошений патроном новозаснованої місійної станиці, а вслід за ним теж і новій оселі надано ім’я Сан Павло. За чотириста років маленька оселя перетворилася у величезне промислово-торговельне місто і нараховує понад два з половиною мільйони населення, перегнавши під цим оглядом навіть бразилійську столицю Ріо де Жанейро.
Авто минало вулиці, широкі площі, бульвари, віядукти, поки нарешті Ґроссбах не наказав шоферові затриматись, щоб показати Соколам найвищу на цілу Південну Америку будову «Едіфісіо Мартінеллі». Височезний хмародер мав на горі вузеньку башту, а на башті, мов голка, стремів у небо шпиль.
— Це, — сказав Ґроссбах, — покищо найвища будова. Але незабаром буде скінчений ще вищий будинок Державного Бразилійського Банку.
Полюбувавшись видом цього архітектурного велетня та купивши при нагоді торбинку якихось дивних білих баранчиків, які, як потім виявилось, були звичайною смаженою кукурудзою, наші подорожні поїхали далі.
Гризучи зернятко за зернятком смачну «піпоку», себто ту саму смажену кукурудзу, Данко просто прилип до шиби таксівки, вдивляючись у нервовий рух вулиць.
— Ти що, Данку, — пожартував Ґроссбах, — виглядаєш індіян? Даремний твій труд, синку. Коли навіть і побачиш індіянина, то не пізнаєш його.
— Чому?
— Та тому, що всі індіяни, котрі живуть у містах, є цивілізовані, ходять убрані, як і всі інші, а деякі з них навіть покінчали університети і є висококультурними людьми. Зате в Санто Антоніо ти познайомишся зі справжніми індіянами.
— Помальованими? — живо спитав Данко.
— Ну, помальованими — ні, але не дуже то цивілізованими...
Через неповних дві години оглядання міста наші знайомі сиділи вже в літаку, котрий відбував свою чергову щотижневу подорож до Санто Антоніо.
З висоти Бразилія видалась Данкові казковою країною неописаної краси. Місцевість вся була гориста і виглядала, як зібганий у грубі зморшки зелений оксамит, що мінився різної густоти тонами. Місцями з того багатого оксамиту світили жовті й червоні пропалили обробленої землі, місцями в глибших борозенках і зморщках блищало блакитне срібло річок та озер, місцями ті зморщки були засновані легенькою шовковою ватою туманів. Інколи хмари закривали землю, інколи вітри зривали густу запону, і тоді показувалися нові краєвиди: мініатюрні будиночки осель, червоненькі або зелені гусенички поїздів зі зворушливо кучерявими хвостиками диму та череди худоби, що виглядали, як розсипані зернятка вервички.
Данко, сидячи прив’язаним попід пахи у батька на колінах, то виглядав у вікно, то звертався до Ґроссбаха з різними питаннями:
— А в Санто Антоніо є українці?
— Ні, нема ні українців, ні німців. Є там тільки один «європеєць» Самір, та й той турок, — відповів Гроссбах і розсміявся над власним жартом.
— А хто ж там живе?
— Є там кілька муринів, пара індіян, а решта — самі кабоклі*.
— Що це таке «кабоклі»?
— Гм... Не знаю, як тобі пояснити... Кабоклями називають загально тих людей, що живуть в лісах. Це не індіяни і не білі, а так щось середнє. Зрештою, більше подібні до індіян, але вважають себе великими бразилійськими патріотами. Живуть вони дуже бідно і примітивно, але заразом можуть вважатися зразками порядности і шляхетности: кабоклі не крадуть, не шахрують, високо цінять дружбу і за приятеля готові вмерти. Але одночасно нема й страшнішого від кабокля ворога. Коли його чимсь образити, то ліпше відразу втікти в світ за очі, бо інакше — смерть неминуча: або застрілить, або проб’є ножем. І це ви, сеньоре Іван, а особливо ти, Данку, мусите собі добре запам’ятати. Старайтеся з кабоклями все жити в згоді і не ображайте їх, але і не входьте в занадто дружні взаємини. Кабокльо шанує тільки тих, кого вважає вищим від себе.