Непомітно минали роки...
Сокіл і далі працював у лісах, заробляв добрі гроші і вже не тільки був власником парцелі, на якій мешкав, але мав багато гектарів землі серед пралісів, де найняті робітники корчували дерева і садили каву.
Данко ріс, міцнів і добре вчився. Одну за однією він поперечитував уже по кілька разів усі дозволені йому книжки з монастирської бібліотеки, але завжди почував якийсь розумовий голод. Тому чим далі, то частіше навідувався він у позашкільні години до монастиря і проводив багато часу в розмові зі священиками.
Сторінка бразилійської історії
Одного разу кабокльо Сілвіо, котрий приходив звичайно до Соколів рубати дрова і обробляти город, сидів після обіду в кухні й розмовляв з Алісою.
— Казав Самір, — почав він, — що падре Вісенте сьогодні знову копає: скарбів шукає.
— Ет, вай на онда! — відповіла служниця. — Те, що скаже брехун Самір, я завжди записую на комині! Напевне священик город копав, а Самір вже й брехню пустив!..
— Еге, «город»! Під муром копає яму на город?
— Щось я не вірю в ті скарби, — говорила муринка, завзято шуруючи баняк. — Скільки то вже люди набрехалися про ті скарби, а ще ніхто нічого не знайшов.
— А ти думаєш, що ці скарби легко знайти? Не бійся, єзуїти їх добре ховали, та ще й заклинали при тому.
— Барбарідаде! — скрикнула Аліса з великим обуренням. — Як це священики могли заклинати?! Заклинають тільки ті, що знаються з чортом!
— Неправда! — запротестував Сілвіо. — Різні заклинання бувають: одні від чорта, а другі — від Бога. Коло єзуїтських скарбів стоять на сторожі святі, котрі тільки тоді відкриють дороги, коли єзуїтська кривда стане оплаченою.
— Коли б так було, то для священиків би вже дорогу відкрили.
— Коли ж священики не вміють і не хотять шукати, як слід. Ти знаєш, де єзуїти ховали скарби?
— Знаю. Всі кажуть, що під водою.
— А бачиш!.. А падре Вісенте копає під муром.
Данко вже не чекав кінця розмови, а тихенько висунувся з дому і мерщій побіг до монастиря. Він уже й перед тим чув нераз про якісь величезні скарби, які мали поховати отці єзуїти в Бразилії, але ніколи докладно не міг довідатися, навіщо це було зроблено.
Задиханий від скорої ходи, застав отця Вісенте коло криниці, де він обмивав замащені глиною руки.
— І ти прийшов на скарби дивитися? — спитав з усмішкою священик, попереджуючи Данкове привітання.
Данко зніяковів:
— Як падре знає? — почервонівши, спитав своєю чергою.
— Бо не ти перший сьогодні приходиш, і всі питають про скарби.
— А... А це правда?
— Що? Що я шукаю скарбів? Правда, мій сину, але не таких скарбів, про які говорять люди...
— А яких?
— Великих скарбів, Данку... Більших, як золото і дорогоцінні каміння!
— О, падре Вісенте... — благально зложив руки Данко.
Священик посміхнувся добрячою урмішкою:
— Знаю, знаю: уже хочеш відразу про все довідатися... Такий з тебе цікавий хлопчина росте... Ну, ходім до хати, оповім тобі дещо. Сонце, бачиш, як пече...
Щасливий Данко попростував за отцем у приміщення монастиря, де в грубих мурах стояла приємна прохолода.
Отець Вісенте попросив одного з вихованців принести збанок зі соком маракужі, котрий тут літом п’ють з водою, або й замість води, і, сівши навпроти Данка за маленьким столиком, почав:
— Бачиш, сину мій, на цьому місці, де ми зараз з тобою сидимо, вже в сімнадцятому столітті знаходився єзуїтський редут*. Знаєш, що це таке?
— Ні, — щиро признався Данко.
— Як не знаєш, то слухай від самого початку...
Падре Вісенте, цоналивавши собі й Данкові до шклянок соку і зробивши кілька ковтків, став оповідати.
— Отож, як ти вже знаєш, у шістнадцятому столітті на землях Південної Америки почали господарювати дві держави: Портуґалія та Еспанія. Від теперішнього Сан Павло на північ хазяйнували портуґальці. Еспанці опановували землі, що нині є державами Уругвай, Парагвай та Аргентина, а також Центральну Америку. Твердо визначених кордонів не було, а тому обидві країни часто воювали між собою за ті, чи інші території, особливо на півдні.