Спочатку, як еспанці, так і портуґальці опановували терени при допомозі грубої сили. Адже на нововідкритих землях жили сотні тисяч диких індіян, котрі дуже негостинно зустрічали непокликаних гостей, що поводилися, як жорстокі господарі у чужій для себе країні. Наїзники потребували земель, лісу, копалин, потребували рабів і потребували безпеки для свого життя. Останнє, звичайно, було найпотрібніше, бо ні багатство, ні раби мертвому нінащо не придалися. А смерть чигала на кожному кроці, оскільки дикі індіяни дорого продавали свої землі, свої права і свою свободу. Ні один кольонізатор не був певний свого завтра і не знав, чи за кілька годин вся його загосподарена і розбудована кольонія не перетвориться в руїну і згарища, а сам він не буде лежати покаліченим трупом. Дикуни не жалували нікого і платили кров’ю за кров, мукою за муку, смертю за смерть, віддячуючись таким способом за грабіж і невільництво, які принесли зі собою білі люди. Еспанці ж і портуґальці, вважаючи відкриті землі з усіми їхніми багатствами і населенням своєю безспірною власністю, трактували індіанські напади і непокірність, як великий злочин, і мстилися за них з подвійною жорстокістю. Злоба родила ще більшу злобу, помста родила ще гіршу помсту, аж поки це все не зіллялося в жахливий клубок і не перетворило життя в справжнє пекло.
В таких умовах опановувати край, одночасно не цивілізуючи його, було неможливо. А найпотужнішою і випробуваною зброєю в цивілізації диких земель все було духовенство. І от в 1549-му році разом з новопризначеним на Бразилію першим головним ґубернатором — Томе де Соуза приїхало сюди перших шість монахів єзуїтського ордену на чолі з о. Маноелом Нобреґою. Серед тих монахів був також і о. Жозе Аншієта. Обидва названі священики, а особливо Жозе Аншієта, записані в історії Бразилії як найсвітліші постаті, перед котрими меркнуть імена найвидатніших завойовників і світських діячів, а отця Аншієту за його заслуги перед Церквою і державою проголошено навіть Угодником Божим.
На цих шістьох священиків упав весь тягар перших кроків завоювання дикої землі не смертоносною зброєю, а зброєю духовою. І монахи-єзуїти не злякались труднощів та небезпек, а сміло пішли їм назустріч. Вони заглиблювалися в ліси, знайомилися з індіянами, будували каплиці, закладали місійні оселі зі школами, лікарнями і власними господарками. Дикуни відразу пізнали у священиках своїх приятелів, а тому масово горнулись до місій, в яких знаходили правдиве слово Божої істини, знаходили допомогу і оборону своєї свободи перед небезпечними мисливцями, що полювали за рабами. І хоч подавляюча маса індіян знаходилася далі на воєнній стопі з кольонізаторами, але ті, котрі поселилися на місійних територіях і прийняли християнство, робилися вже мирними обивателями, побіч яких спокійно могли жити білі люди.
Еспанці, котрі мали на завойованих землях ще більші клопоти з дикунами, нарешті вирішили й собі піти за прикладом портуґальців і також запросили єзуїтів для організації індіанських центрів, але значно пізніше.
Завдяки наполегливій і тяжкій праці місіонарів-єзуїтів на переломі шіснадцятого і сімнадцятого століть постала в Парагваю Місійна Територія, на котрій було поселено кругло 100.000 індіян, а в західній частині теперішньої провінції Парана, між річками Паранапанема та Іґвассу — Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра, котра в першій чверті сімнадцятого століття обіймала 13 єзуїтських редутів, кожний з яких мав пересічно 3-4 тисячі катехізованих індіян.
Що ж представляли собою редути?
Центром кожного редуту була церква і монастир, збудовані на зразок твердині, як ось і ця наша церква в Санто Анггоніо. Довкола твердині поселювалися індіяни. Кожна індіанська родина мала свою ділянку землі, яку обробляла для власного вжитку. Окрім того, кожний редут мав спільну велику площу, яка називалася Божою Землею і врожай з якої розподілявся між старими та непрацездатними, а також ішов на потреби монастиря. В редуті сиділо звичайно два священики, під наглядом яких індіяни працювали коло землі, годували дріб та худобу та вчилися різного ремесла. Самостійно індіяни не могли працювати, бо і не вміли вести господарства і не були призвичаєні до систематичної роботи. Нераз і в редутах таке бувало, що індіянин, побачивши якусь пташину, покидав на ріллі воли і плуг, хапав свого лука і кидався здоганяти здобич. В тій погоні міг провести кілька днів і нарешті повернутися з убитою пташиною в жмені.
Отже, з огляду на таку дитинну вдачу дикунів, їх треба було постійно мати під наглядом і змушувати робити все потрібне.
Отці єзуїти зробили фактично величезну роботу, яку годі навіть собі уявити. Приборкати гордість ватажків-морубішаб племен, які привикли до абсолютної, необмеженої влади над своїми підлеглими, одночасно боротися з ворожбитством і забобонами індіянських жреців-піяґ*, здобувати довір’я і послух серед цілком диких людей і катехізувати їх — це було надзвичайно тяжкою і складною справою, що вимагала терпеливости, відваги, жертвенности і здоров’я. Але єзуїти переборювали всі труднощі й уперто робили своє діло. В редутах індіяни не лише ставали християнами, але й навчалися багато такого, про що вони раніше не мали ніякого поняття. Історики й дослідники ствердили, що в редутах були гарні будови, кузні, млини, високо стояло ткацтво, зразково велося сільське господарство, а медицина стояла на вищому рівні, як в Европі. Це пояснювалося тим, що індіяни самі знали дуже багато зел та способів лікування, а священики доповнювали їхні знання досвідами європейської медицини і тому досягали великих успіхів.