Арасі в таких випадках робив кислу міну і мовчав.
— Чи ти й справді забув про своє походження? — продовжував далі сваритися дід. — Коли тебе вже так тягне до білих, то чому не шукаєш товариства з ліпшими, старшими, розумнішими від себе? Чи ж то не стид, не ганьба, що майбутній морубішаба цілими днями забавляє білих малих дурних хлопців? Та твої ровесники білі вже щось роблять і чимсь займаються. А ти й далі цілими днями ганяєш з дітьми...
І Коарасіаба довго кричав на внука, сердито спльовуючи у вогонь. Арасі, знаючи, що дід говорить правду, не перечив. Але одного разу, коли Коарасіаба був особливо сердитий і особливо дошкульно зневажав його, спитав:
— Чого ти, діду, хочеш від мене?
— Ти не знаєш?! — здивувався дід. — Я хочу, щоб ти вернувся до своїх, як законний вождь племени. Для того треба багато вміти і багато знати, а ти нічого не вмієш, нічого не знаєш і знати не хочеш.
— Ну, то що ж мені робити?
Це питання заскочило Коарасіабу. Він ні на хвилину ніколи не зрікався думки, що Арасі, раніше чи пізніше, вернеться до племени і займе там своє законне становище. Треба було тільки відповідного моменту. Але Коарасіаба знав також, що на вождя племени хлопця готується з малих літ, що майбутній морубішаба мусить з молоком матері всмоктати в себе свідомість своєї вищости над іншими, мусить вивчити минуле свого племени, яке зберігається в головах жерців і вождів і передається в спадок наступникам. Вождь-морубішаба мусить знати всі закони, бо він же є і суддею в племени. Нарешті, морубішаба мусить бути добрим вояком і мисливцем, мусить знати всі таємниці лісу і вміти читати його мудру книгу. По найменшому шелесті, найменшому коливанні листя, по найнепомітнішому сліду, залишеному в зарослях або на корі дерев, морубішаба мусить непомильно пізнавати, де криється здобич, а де — небезпека. Більше того, природжений мешканець пралісу не тільки гостро бачить, не тільки чує вухом і носом, — він ВІДЧУВАЄ. Навіть там, де часом ні звук, ні рух, ні знак, ні запах не зраджують нічого, добрий індіянин серцем відгадує близькість ворога або поживи.
Народившись і вирісши в пущі, бувши довгі роки відповідальним за плем’я, Коарасіаба знав це. Але як було передати свої знання, волевість вдачі і вміння відчувати внукові, котрий жив серед цілком іншого оточення? Правда, Арасі умів розпізнавати сліди знайомих людей на поросі дороги, умів здалека пізнавати голоси і по запаху опреділити з вулиці, яку їжу готують в тій чи іншій хаті. Але кожний малий індіянський хлопець вважав би це звичайнісінькою річчю. Отже, з погляду кожного дорослого індіянина, Арасі був звичайним неуком і на вождя племени не надавався. Коарасіаба розумів це, і тому постійна журба гризла його серце. Знав, що єдиної ради, яка залишалася на це, внук не прийме, і по тій причині ніколи не висловлював її вголос. Та тепер йому видалося, що мовчати більше не можна, тим більше, що Арасі спитав просто:
— Ну, то що ж мені робити?
— Що робити? Покинути Санто Антоніо і піти за Парану в наші сторони. Поживемо з тобою в лісі, щоб ти перестав смердіти духом білих, щоб навчився того, що мусить знати кожний індіянин. Я вчитиму тебе. Навчу всього, і того, що мусить знати тільки морубішаба... Тоді підемо в Долину Іґурей до наших і розкажемо їм про підступ Убіражари. Побачиш, що плем’я піде за тобою, підкориться тобі!..
Арасі криво посміхнувся:
— Іти до лісу? Ти забув, діду, про свої ноги? Що ж я з тобою в лісі робитиму?
Арасі сказав правду: Коарасіаба по тому пам’ятному вигнанні з племени був уже нездатний до тяжкого первісного життя. Ноги його часто опухали і боліли немилосердно, особливо в дощливі дні.
— То йди сам, — спробував він ще одної поради.
— Сам до лісу я не піду! — рішучо заявив Арасі. — Я лісу вже не знаю і загину в ньому через кілька днів.
І знову внук сказав правду. Коарасіабі зробилося ще тяжче.
— Ех, — сказав він, — коли б мені до моєї голови на твої ноги!.. Але що варта мудра голова при гнилих ногах? І що варті здорові ноги при дурній голові?..
Запала мовчанка. Коарасіаба довго вагався, перше, ніж зважився поставити останнє питання:
— Значить, ти не вернешся до своїх?
Арасі й справді зовсім не хотів повертатися до племени, не приваблювало його навіть почесне становище морубішаби, а безтурботне життя в Санто Антоніо видавалось йому у порівнянні з життям дикого племени справжнім раєм. Але він не наважився сказати цього дідові, а тому збрехав:
— Я пам’ятаю, діду, що мушу вернутися і вернуся неодмінно. Тільки наперед треба подумати, як ми доберемося з тобою туди, коли не хочемо помочі білих? Тією самою дорогою я вже не піду! Мені ще й досі ввижаються ті трясовини, стрімкі скелі, глибокі потоки і страшні ліси, через які доводилося продиратися...