— Бачиш, — живо підхопив Коарасіаба, — а все ж таки ми пройшли! Ти був малий і слабосилий, а я, падаючи зі Скелі Невороття, поранився і потовкся, але ми пройшли!
— Ну, ми напевне загинули б, коли б не падре Вісенте... Але, коли б ми навіть на поворотній дорозі і не загинули, то в якому вигляді ми станули б перед племенем? Та нас би діти камінням повбивали!.. Ні, ні, для повороту мусимо шукати іншої дороги, щоб станути перед ґваянцями сильними і здоровими, як личить морубішабам!
— А є інша дорога?
— Треба шукати! Коли щось придумаємо — підемо негайно.
Коарасіаба не знав брехні і не знав, що внук уже не перший раз його дурить, а тому запальчиво заговорив:
— Так, так, Арасі, підемо негайно!.. Чи ми можемо подарувати, щоб над нашим племенем був морубішабою брудний ботокуд? Щоб дурна коробка сірників у руках нікчемного тапуї зруйнувала одвічні закони і потоптала наші права?.. Коли ми не помстимося, Арасі, то на нас упаде страшна помста Сонця і Тупана!.. Я вже немічний, правда, але ти — молодий і сильний. Ти вернешся в Долину Іґурей! Ти заведеш там давні закони в племени! Ти поновиш славу Соняшної Династії! Ти зробиш це правда?
— Так, зроблю... Навчи тільки, як туди дістатися живим і здоровим? Придумай щось. Адже, ти — старий і мудрий...
Арасі в душі сміявся над дідом, знаючи, що в Долину Іґурей всі дороги однакові, себто, нема доріг. Адже, недаром морубішаби ґваянців вибирали колись таку закутину, куди неможливо було дістатися білим. Але, перекладаючи тяжку задачу шукання шляху до повороту на дідову голову, Арасі сподівався, що той на якийсь час перестане до нього чіплятися і дасть йому спокій.
Дійсно, Коарасіаба глибоко задумався. Думав він цілу ніч і кілька наступних днів, але нічого придумати не міг.
Що придумав Коарасіаба
Кожного разу, як тільки Сокіл приїжджав додому і відвідував Коарасіабу, старий питався, які є новини від Данка. Не зважувався при тому признатися, що числить місяці і тижні до повороту свого улюбленця, а обмежувався до відомостей, чи хлопець живий, чи здоровий і чи добре вчиться. Сокіл охоче говорив про сина, тим більше, що Данко й у гімназії поводився добре і належав до найпильніших і найздібніших учнів у клясі, про що кожного місяця інформували його учителі.
Мішаючи портуґальську мову з індіянською, Сокіл і Коарасіаба привикли вже давно досконало розуміти один одного і часто збували в розмові довгі години.
Якось то під час однієї такої розмови Коарасіаба несподівано спитав:
— Слухай, Іване, а для чого ти пустив Данка жити окремо від себе?
Сокіл зітхнув:
— Мусів. Адже ти знаєш, що Данко повинен вчитися в більшій школі.
— Для сина найліпша наука — при боці батька. А тут, ти сам кажеш, нема шкіл з наукою і мовою вашого племени.
— Не розумію тебе, Коарасіабо...
— Чому не розумієш? Ліпше було б, коли б ти, замість посилати сина на чужу науку, вчив би його сам. Ніхто не навчить ліпше юнака, як власний батько.
— Помиляєшся, Коарасіабо: щоб дитина чогось навчилася — вона мусить сидіти півдня в школі і слухати учителів.
— А ти візьми Данка з собою в ліс і вчи його не півдня, а й цілий день.
— В лісі? — здивувався Сокіл. — Яка ж може бути наука в лісі? І як я один зможу навчити хлопця всього того, що вчать багато окремих учителів?
— Так, так: вчать багато учителів і кожний по-своєму. Яка користь з такої науки?
— Ні, Коарасіабо, не кожний по-своєму, а кожний — чого іншого: один вчить рахувати, другий — якоїсь мови іншого «племени», третій — про життя і землі чужих країн...
— Ну, і для чого то все?
— Як «для чого»?! Щоб знати!
— А навіщо так багато, знати? Знати треба тільки своє. Чуже — байдуже!..
— Неправда, Коарасіабо! Знати треба все, і сьогодні нема такої людини, котра б могла сказати, що знає забагато. І чим більше хоче той чи інший чоловік знати, тим більше мусить учитися у чужих людей. Той, хто знає тільки своє, ніколи не буде таким розумним, як той, що знає і своє і чуже. А в знанню — сила! Ти подивися: Бразилію завоювала горстка людей, яка прибула з-за «великої води», знаєш, чому? Тому, що вони були більше вчені, як ви, індіяни!
Ці слова отрутною стрілою вразили серце Коарасіаби:
— Ті, що завоювали Бразилію, буди брехливими, підступними собаками! — крикнув старий з ненавистю.
— Хай буде по-твоєму, Коарасіабо, називай їх, як хочеш. Але мусиш признати, що, коли б індіяни в ті часи були більше вчені, коли б уміли будувати великі човни і подорожувати по світі, щоб пізнати його, коли б мали добру зброю — вас би ніхто не завоював! А індіяни були темні і дуже дикі. Вони не знали того, що знали інші народи, а тому і не могли оборонити своєї землі. Десять учених чужинців могли перемогти ціле плем’я невчених індіян. Коли, наприклад, один білий вистрілив з рушниці і вбив птаха, то ціле ваше плем’я перелякалося і покорилося йому, повіривши, що той білий є «богом грому».