Коарасіаба не міг заперечити і сумно спустив голову.
— Але, — продовжував Сокіл, — не всі, які їхали сюди, були «підступними собаками». Багато їхало сюди таких, котрі бажали вам добра, котрі хотіли вас вчити і зробити ваш край таким, як і всі інші краї. Та небагато індіян це розуміло, небагато розуміє це й тепер. Взяти, наприклад, Арасі... Ти не гнівайся, Коарасіабо, але ти немудро зробив, що не пустив хлопця до школи. Що з нього буде? Нічого! Ходитиме до Саміра, чи до Педра рубати дрова, бо нічого іншого не вміє. А міг би вчитися! Чому ти його не змусив до того? І не тільки ти, а сотні, тисячі індіян повинні віддавати своїх дітей до шкіл. Бо так довго, поки не буде серед вас учених морубішаб, так довго ви не будете почувати себе господарями на своїй землі.
— Неправда, неправда! — закричав Коарасіаба. — Ми є і будемо тут господарями! Тільки ми маємо право на цю землю, де родилися і жили наші предки!..
— Право до землі має той, Коарасіабо, хто живе і працює для неї. Шкода, що ти не був дальше від Санто Антоніо і не бачив, що зроблено для Бразилії за той час, відколи сюди приїхали чужинці. Тисячі людей уже вмерли за неї, тисячі віддали свої сили і здоров’я, щоб на місцях непрохідних лісів побудувати великі міста, залізниці, школи, лікарні... А ви? Що ви зробили для своєї землі? Що зробило те плем’я, з якого ти походиш? Чим можете сьогодні похвалитися? Довкола такий самий ліс, як був тисячу літ тому назад, такі самі оки з тростини, ті самі луки і списи, такий самий темний народ. Яка з вас користь кому? От живете, полюєте, воюєте одні з другими і на тому кінець.
— А що ж нам робити?
— Перш усього, вчитися, Коарасіабо! Вчитися багато і вперто! Вчитися писати, читати, працювати. Працювати ви не вмієте і не хочете, а так жити тепер не можна. Досить сидіти в лісі! Прокладайте дороги до ваших племен, будуйте замість халуп справжні доми, обробляйте землю. Діти ваші не сміють бігати по лісах, як Арасі по вулицях, а мусять вчитися на лікарів, на інженерів, на учителів і священиків, як от падре Вісенте!
— У кого вчитися? — похмуро бовкнув Коа- расіаба. — У тапуїтіньґів?
— Так! Коли б ваші предки були мудріші, то досі ви б мали власні школи. Але, коли таких не маєте, то йдіть до «тапуїтіньґів»! Коли навчитеся, коли будете мати власних учителів — відкриєте індіянські школи. Та до того ще дуже далеко!.. Зрештою, наука скрізь однакова: щоб побудувати великий будинок, більший, як церква у монастирі, щоб уміти обробляти землю, або зробити «залізне урубу», — всі мусять знати ті самі таємниці: чи то індіянин, чи то мурин, чи то українець. І запам’ятай, що ліпше вам вчитися навіть у «тапуїтіньґів», як взагалі не вчитися і не знати нічого! Кожну науку можна повернути на добро свого племени.
Коли Сокіл пішов, Коарасіаба довго думав над його словами. З одного боку, він бачив, що землемір говорив правду, але з другого — не міг навіть допустити думки, щоб дорога до його племени стала відкритою, бо, власне, в тому бачив найбільшу небезпеку для ґваянців. Він, Коарасіаба, не тільки не погодився б на прокладення дороги, але, коли б тільки мав силу, загородив би цілу Долину Іґурей горами, а поміж ними напустив би отрутних гадюк, щоб ніхто ніколи не добрався до його народу! Тільки що з того? Плем’я ґваянців уже і так вимирає і маліє з кожним роком саме завдяки тому, що живе замкнуте. Мужі-ґваянці уже не мають звідки приводити до племени гарних жінок, як це було в старі часи. Окрім того, правду казав Сокіл, та відрізаність від світу тримала і далі ґваянців у дикому і темному стані, в такому, який був тисячу літ тому назад. «Чим можете сьогодні похвалитися?» — спитав Іван.
— Можемо похвалитися тим, — гірко усміхнувся сам собі Коарасіаба, — що брудний ботокуд обдурив ціле плем’я дурною коробкою сірників, тих самих сірників, про які знає кожна біла дитина!.. Ґваянці, котрі мали колись славу наймогутнішого і наймудрішого племени, тепер є дурніші від білої дитини, від мерзенного, глупого тапуї-ботокуда!..
Коарасіаба при тій думці нервово засовався на місці і злісно постукав палицею в землю, немов би перед ним стояв хтось, винний у такій ганьбі. Виявивши таким способом свій гнів, Коарасіаба трохи заспокоївся і завзято почав смоктати свою чорну, велику люльку. Курив і думав далі.