— Соняшні Клейноди? — живо перепитав Арасі. — Щось я трохи пригадую... Що це таке?
Та Коарасіаба вже пожалував, що сказав забагато, і тому вдав, що не почув останнього запитання внука. А внук знав, що, коли дід прикидався глухим, зайве було питати голосніше другий раз, бо і Арасі робив так само. Але дідова ідея була занадто спокуслива, щоб не захопити сімнадцятилітнього юнака, котрий не раз аж згорав від заздростей і образ, бачучи, що інші мають багато такого, якого не має він, Арасі, а тому ставляться до нього з іронією, навіть з призирством. От, наприклад, донька сеньора Педра — красуня Консуела, по котрій вже давно в думках зітхав молодий індіянин: чи вона на хвилину допустила б думку, щоб стати його дружиною? Ні, вона віддала своє серце рудому Жорже, котрий має найкращі на цілу округу коні, а до того тепер заложив плянтацію кави. І, звичайно, бідному індіянинові годі конкурувати з багачем, котрий може подарувати своїй дівчині коня, золотого годинника, чи ту дивну воду у різьбленій пляшці, що пахла так сильно і гарно, аж забивало від неї дух... Арасі не міг їй нічого подарувати, навіть такого намиста, котре носила кожна бідна дівчина.
Але, коли б Арасі мав залізне урубу — тоді що іншого!.. Тоді побачив би рудий Жорже, хто кого переможе!..
Наука в школі його, правда, не приваблювала, але «залізне урубу» було варте того, щоб трохи понудитись над книжками. Чи вживе він його на осягнення вимріяної дідом мети — це ще питання. Але літака варто було мати, хоч би для того, щоб завоювати горду, неприступну Консуелу.
— Добре, діду, — бадьоро сказав він. — Я знав, що ти мудрий, і тепер послухаю тебе: завтра іду до падре Вісенте.
Після того Арасі ліг спати, і йому снилися щасливі сни. А старий Коарасіаба сидів цілу ніч над вогнищем, снуючи свої завітні мрії, котрі під впливом надій рожевіли і світилися, як росяна павутина в проміннях ранкового сонця.
***
Дійсно, на другий день Арасі прийшов до школи і заявив, що хоче вчитися, чим дуже здивував і втішив отця Вісенте.
Перші дні він почував себе ніяково серед малих дітей, але скоро привик, бо діти не тільки не сміялися з нього, а, навпаки, старалися йому допомогти в науці.
Причину, яка погнала його до школи, він тримав у великій таємниці, але одночасно всіми силами старався віднайти хоч би найменший зв’язок в писанні літер і чисел з будовою літака. Тепер Арасі з далеко більшою, ніж раніше, цікавістю біг щотижня на летовище, де спускався літак. Він підходив зовсім близько до «залізного урубу» і розглядав його з усіх боків. І от, нарешті, йому здалося, що таємничий зв’язок між писанням літер і цифер та самим літаком починає вияснюватися: адже під крилами і на хвості літака були вималювані також чорною фарбою великі літери і числа.
Втішений цим відкриттям, Арасі мерщій побіг до діда і розказав йому про свої спостереження. Коарасіаба зрадів ще більше, як внук, і пообіцяв Арасі за його поступи в науці будови літака сплести велику сіть на ловлю риби.
Та на цьому всі поступи припинилися. Арасі далі ходив до школи, вивчав нові літери і писав слова, які нічого спільного з літаком не мали.
Наука чим далі ставала все нуднішою. Падре Вісенте нічого про літак не згадував, мабуть тому, що не був досить учений і не вмів літаків робити. Знетерпеливлений Арасі вирішив підійти до справи ближче. Одного дня, коли, як звичайно, спустився літак і з нього вийшов пілот, індіянин приступив до нього і чемно спитав:
— Слухайте, сеньоре, то ви зробили цей літак?
Пілот здивовано подивився на Арасі і розсміявся:
— Але ж що ти за дурниці говориш, хлопче! Я тільки пілот. Знаєш, що це значить?
— Знаю: це ваше ім’я.
Пілот знову розсміявся, але не заперечив. Молодий індіянин зацікавив його.
— Чому питаєш?
— Так собі... Я думаю, що це — дуже тяжко зробити такого літака.
— А певно! Трохи тяжче, як бальон або паперового змія, — жартував пілот.
Арасі жадібними очима пожирав літак.
— Ти хотів би на такому літати? — спитав пілот.
Індіянинові сперло дух:
— Сі, сеньор, — спромігся він тільки вимовити, відчуваючи, що в горлі йому пересохло.
— Ну, то може ще й будеш літати, як схочеш учитися, — сказав уже серйозним тоном летун.
— А хто зробив цей літак? — знову спитав Арасі.
— О, хлопче, літак робить багато людей!.. Чекай, я, коли приїду на другий тиждень, привезу тобі книжку. Тоді побачиш...