Арасі відразу насторожився:
— Що ти сказав? — спитав живо.
— Сказав, що ти міг би бути найбагатшою людиною, коли б став морубішабою, але тепер бачу, що ти не будеш ні одним, ні другим...
Ніби новий дух вступив у юнака, і він підбіг до діда:
— Діду, — сказав схвильовано, — я знаю, що ти не жартуєш!.. Я чув дещо... Я пам’ятаю уривки давніх розмов з племенами... Коли то правда, що морубішабство дасть мені багатство, то я сьогодні вертаюся в Долину Іґурей! Чуєш?!. Сьогодні! Зараз! Так, як стою!..
Коарасіаба з обридженням відсунувся від внука і вимовив зневажливо:
— Та людина, котра не має гордости в крові, не має почуття обов’язку, але годиться за гроші бути чим завгодно, не сміє стати морубішабою ґваянцїв! Ти, Арасі, справді не вартий равлика і скарбів ґваянців ти не побачиш!
— Не побачу? — перепитав, задихаючись, Арасі.
— Не побачиш! — спокійно, але твердо відповів дід. — І тепер, коли б ти навіть і погодився вернутися в Долину Іґурей, то криївки скарбу я тобі не зраджу. А без мене її ніхто не знайде.
— Вважаєш, що ліпше буде, коли ті скарби після твоєї смерти пропадуть?
— Хай пропадають. Ґваянці жили без них довгі роки, житимуть і далі.
— Я ще раз кажу, що ґваянці — дурні дикуни.
— Дурні дикуни, кажеш? Може... Але не забувай, що, коли б всі морубішаби були такі «мудрі», як ти, то зі скарбу вже давно б нічого не лишилося. А так — лежить.
— Навіщо?
— А тобі навіщо?
— Пушшя!.. Скажи мені тільки, де він є, то побачиш!..
— Не хочу бачити і нічого не скажу!
— Але ж я вже годжуся вертатися! — з розпукою вигукнув Арасі.
Дід потиснув плечима:
— Вертайся... Але пам’ятай, що, хоч ти вважаєш ґваянців дурними, та найдурнішим з них є ти. А будеш іще вдвічі дурнішим, коли підеш тільки для того , щоб здобути скарби. Можеш вертатися...
Прикриваючись байдужим тоном і холодним виразом обличчя, Коарасіаба одночасно переживав найсумнішу хвилину свого життя. Навіть падаючи зі Скелі Невороття, він не почував такого болю і якогось холодного страху, як тепер, бо з ним тоді була надія. Пам’ятав і по цей день, як, летючи в пропасть, старався підставляти під гострі каміння та грудки свої плечі, лікті, коліна, щоб тільки урятувати малого Арасі — останнього нащадка Династії Сонця. Тримав його, міцно пригорнувши до себе, ніби обгорнувши власним тілом. А, коли тільки прийшов до пам’яти у підніжжя високої гори, — перше всього кинувся до внука і старанно та довго обмацував кожну його кістку: чи не зламалася. Але хлопчина, хоч і наляканий та обдряпаний, був живий і здоровий, а дідове тіло натомість вкрилося вузлуватими синяками і кров’ю спливаючими ранами.
Не дивлячись на свій жалюгідний стан, Коарасіаба був щасливий і, піднявши вгору обличчя, зі здивованням дивився на високу, майже прямовісну гору, з якої він щойно скотився. На ній виднівся свіжий слід, зроблений його тілом і позначений кривавими плямами.
— Ми мали щастя, Арасі! — сказав бадьоро. — Кості і м’язи морубішаб, видно, є міцніші, як он тих...
І він показав на численні вибілені кости, що валялися довкола.
Пізніше, блукаючи в лісах, падаючи від голоду, роз’ятрених ран і втоми, Коарасіаба думав тільки про одне: не дати загинути внукові. Зберегти життя хлопчині, відшукати якийсь бодай хоч невеличкий ґваянський рід і передати йому Арасі разом з заповітом помсти. Тоді можна було вмирати.
Це бажання, ця надія додавала йому нелюдських сил у мандрах, нею він жив пізніше дванадцять років у Санто Антоніо, тільки для того, щоб дізнатися, що внук сміється з його найсвятішіх почувань. Дванадцять років Коарасіаба вірив, що спас живого нащадка Соняшної Династії, а тепер переконався, що покладав надії на трупа. Бо хіба ж Арасі не труп? Що з того, що він міцний здоров’ям, коли для племени він умер! Умер...
Коарасіаба відчув, як якась таємнича рука гасить в його серці останній вогник надії і насуває на його груди тягар холодного каміння...
Вакації
Нарешті приїхав Данко. Скільки то пожвавлення виявили місцеві хлопці, зустрічаючи свого товариша, який висідав разом з батьком на летовищі! Скільки то радісних сліз пролила добра Аліса, обіймаючи»свого пестуна, якого не бачила десять місяців!
Коарасіаба аж не міг встояти на ногах, коли побачив, як Данко в товаристві служниці, отця Вісенте і всіх містечкових хлопців зближався додому. Але старий індіянин не чекав їх коло фіртки. Він сквапно обернувся, пішов до своєї оки і сів за стіною, нервово пакаючи свою нерозлучну люльку. Йому дуже хотілося побачити Данка, але гордість не дозволяла виявити нетерпеливости назойні: адже він не Аліса, не білий хлопчик, а старий Коарасіаба, вождь племени ґваянців!