— Ну, Коарасіабо, не перебільшуй. Чи тобі ще мало тих дерев і тих корчів?
— Ет, мовчав би ти вже!.. Не знаю тільки, для чого я тебе ще маю тут водити? В цьому лісі й дитина маленька не заблудить, і ніяка небезпека їй не загрожуватиме. Може сама ходити. А ти, такий великий парубок, і провідника потребуєш... Та куди ж ти лізеш?! — крикнув раптом. — Хіба не бачиш?
Данко зупинився:
— Або що?
— От ще й спитай! Мало каскавелові* на хвіст не наступив.
— Де?
— «Де»? Буде він чекати, поки ти на нього подивишся!.. Втік.
Данкові стало моторошно, бо він знав, що від покусання каскавелом нема рятунку і нема сироватки, як проти покусання інших гадюк.
— Ну, от бачиш, Коарасіабо, — сказав хлопець, розсміявшись, — яка з мене роззява. А ти мене ще хотів у той ліс вести!..
Після кількох подібних випадків Данко навчився обережности і кожного разу пильно стежив довкола. Навчився він також розпізнавати різні рослини і не хапався за перші ліпші руками, як це робив спочатку. Знав уже, що багато цілком лагідних на перший погляд корчів і дерев обпікають шкіру, гірше, ніж кропива, або вбиваються в долоні гострими невидимими колючками.
Одного разу, ходячи по лісі, вони побачили велику білу папугу-арара* з червоними крилами і золотим хвостом. Коарасіаба, затримавши Данка знаком, миттю наложив стрілу і націлився з лука.
— О, Коарасіаба, не вбивай! — шарпнув хлопець його за лікоть. — Вона така гарна!
Але стріла вже зірвалася з тятиви.
— Дурний! — крикнув сердито Коарасіба. — Я хотів тільки крило підбити і потім піймати.
Папуга, що саме перелітала з одного дерева на друге, жалісно крикнула і, зачеркнувши криве півколо, зникла з очей.
— А таки попав! — сказав вдоволено Коарасіаба. — Тепер треба йти за нею, аж поки вона не сяде.
— Як же ми підемо за нею? Хіба ти знаєш, куди вона полетіла?
— Певне. Ходім, ходім!..
Поспішно продираючись через гущавину, кинулись навздогін за підстреленою птицею і незабаром побачили її на гиляці креслатої амиші. Та, коли лише наблизилися до неї, папуга зірвалася з криком і, нерівно махаючи крилами, полетіла далі.
— Ах, лиши ти ту папугу! — сказав Данко. — Ми її не зловимо.
— Ет, що ти розумієш!.. — прикрикнув Коарасіаба. — Коли я кажу, що зловимо, то зловимо! Далі!..
На старого напав мисливський запал і передався Данкові. Йшли, стараючись не робити жадного шуму, і скоро побачили свою жертву: вона сиділа нижче і кривим клювом розправляла пір’я на пораненому крилі. Данко спробував обережно відвести гиляку папороті, що опинилася перед його обличчям, але папуга, зачувши шелест, знову зірвалася з місця і фуркнула в глибину лісу.
— Коарасіабо, не вбивай! — шарпнув хлопець його за лікоть.
Почалося справжнє полювання, в котрому щойно старий ідіянин показав справжнє мистецтво. Здавалося абсолютно неймовірним серед велетенських дерев, вкритих довгими бородами мохів і паразитів, переплутаних цикльопічною пряжею ліян, знайти білого птаха. Але Коарасіаба, то зсуваючись в глибокі ями, то спинаючись на стрімкі каміння, перелазячи спритно пні і повалені стовбури, безшелесно, мов голка, влазячи в колючу гущавину, нарешті знаходив папугу. Та тільки що з того? Папуга була не менше чуйна, як індіянин, і, тільки коли бачила, або чула наближення переслідувачів, пурхала геть і пропадала знову.
Гонитва продовжувалась довію, але і Коарасіаба і Данко забули про час і втому, захоплені цілком непереможним бажанням піймати птаха у свої руки.
Нарешті Данко опам’ятався:
— Коарасіабо, — сказав перелякано, — адже ми заблудили!.. Дивись — уже темніє. Вертаймось мерщій додому!
— Як? — здивувався Коарасіаба. — А папуга?
— Не хочу я папуги! Хай собі летить далі.
— Добрий ловець, — сказав повчально ідіянин, — ніколи не лишає здобичі, коли вона майже в його руках. Ти змучився? Папуга також. Ось ще два-три переходи — і ми її піймаємо. Ходи!
Дійсно, по трьох переходах побачили папугу, що сиділа на землі. Вона ще пробувала тікати, але Коарасіаба кинувся за нею зі спритністю вужа і скоро піймав її під великим корчем папороті.
— На, бери, — сказав він щасливим голосом, даючи Данкові вже зв’язаного птаха в руки. — Ця арара говорить на мові племени каражя* навіть дика. А коли її присвоїти, то скоро навчиться говорити, що хочеш. Такої в Санто Антоніо ніхто не має.
Але Данкові було зовсім не до папуги. Він уже на ногах не міг втриматися від спраги, голоду і втоми, а думка про поворот додому наповняла його розпукою.
— Що тепер буде, Коарасіабо? — спитав він зі сльозами в очах. — Додому далеко, а я вже не можу більше ходити. І... І чи ми ж потрапимо?..