Індіянин засміявся:
— Коарасіаба не знає, що значить заблудити в лісі, та ще й такому, як оцей. От у містечку я часто блудив, поки не привик. А тут — хе! Та ми ж лишили за собою такий слід, що ним і з зав’язаними очима можна пройти. Але і в мене ноги болять... Знаєш, що? Не підемо сьогодні додому: будемо ночувати в лісі. Адже твій тато ночує тижнями і не боїться. Справді, будемо спати, як індіяни! Ах, я вже давно не спав отак!...
Данко спочатку захотів протестувати, але згадка про тата і про індіян стримала його протест, а нелюдська втома остаточно примусила його згодитись.
Коарасіаба оглянувся в один бік і в другий, а тоді сказав:
— В тій стороні мусить бути джерело і добре місце на нічліг.
— Де? — спитав здивований хлопець, котрий вже в присмерках взагалі нічого не бачив.
— Та тут же, недалеко. Хіба не чуєш, як журчить вода? Ходім.
І на цей раз Коарасіаба не помилився: може яких двісті кроків від того місця, де вони піймали папугу, знайшли рівну галявину на горбочку, а під горбочком з-під каменя било джерело.
Данко, перш усього, припав до нього устами і напився. Потім стягнув чоботи і став розтирати помучені ноги. Коарасіаба тим часом наносив сухого гілля і розпалив вогнище. Тоді видобув із торби приготовані Алісою хліб, м’ясо, варені яйця, банани, приніс з джерела води і запросив Данка на вечерю.
— Знаєш, Коарасіабо, — сказав Данко, уминаючи вже третій кусень хліба з м’ясом, — це все дуже гарно, але мені шкода, що Аліса там, бідна, плаче.
— Нічого. Переплаче і перестане. Зате завтра втішиться. Не думай над тим... Їж і лягай спати. Лягай і не бійся нічого: я буду на сторожі. О, мій малий білий приятелю, кого Коарасіаба бере в опіку, той може і в гадючому кублі спати спокійніше, як у монастирських стінах...
Тут Коарасіаба урвав мову і почав щось нюхати.
— Чекай, — сказав Данкові і поліз у гущавину.
Хлопець зацікавлено дивився у той, бік, куди поліз Коарасіаба, і чув, як старий шелестів у корчах, щось бурмочучи. Коли нарешті повернувся, приніс якісь невеликі, але грубі листки з гострим запахом.
— На, — сказав Данкові, розім’явши листки в долонях. — Це аюпе*. Натрися ним добре, то ні комарі, ні інші комахи тебе не зачіпатимуть. І на втомлене тіло сік аюпе також помагає. Спробуй.
Хлопець покірно роздягнувся і взявся натиратися. Сік листків не мав приємного запаху, але приємним холодком щипав шкіру і здорового силою входив у змучене тіло.
Одягнувшись знову, Данко відчув себе свіжим і бадьорим і з приємністю розтягнувся на землі коло вогнища.
— Ага, Коарасіабо, — пригадав він. — Ти щось згадав, що арара говорить на мові каражя. Що це означає?
— А я тобі, хіба, вже не розказував?
— Ні.
— Не розказував про Індіянакату* й Іношіуе*?
— Ні.
— Гм... Це стара історія... Бачиш, плем’я каражя постало з риб.
— З риб?
— Умгу, з риб. Риби араунас* вилізли були колись на беріг через діру з-під землі. Коли походили трохи і вернулися, — діра закрилася, і вони лишилися на землі, перетворившись в індіян племени каражя . Тому каражя і по цей день не їдять риби. В тих краях, де це сталося, не було ніяких звірів, ні птиць, тільки одна червона папуга — арара, що належала Індіянакату, такому сильному, як і бог племени каражя — Іношіуе. Каражя думали, що Індіянакату має силу завдяки своїй папузі і вирішили її вкрасти. Вони підмовили Індіянакату піти ловити рибу дуже далеко від своєї оки, і той, послухавши їх, пішов, а папугу залишив удома. Коли Індіянакату відійшов уже далеко, каражя напали на його оку і викрали папугу, відразу ставши сильними і відважними. Та бог племени — Іношіуе перестеріг Індіянакату і звелів йому вертатися назад. Індіянакату вернувся, побачив крадіжку і кинувся відбирати арару. Довго бився, але таки нарешті відібрав. Тоді каражя вирішили підстерегти Індіянакату уві сні і неозброєного вбити, а тоді забрати арару. І коли Індіянакату ліг спати — напали на нього. Індіянакату почав боронитися. Руками і ногами він вигрібав землю і нею засипав напасників. Та скоро він почав знесилюватися і був би загинув, коли б на поміч йому знову не прийшов Іношіуе. Він перетворив тих, що перші крали папуґу, в мавп, а тих, що хотіли забити Індіянакату, — в папуґ. От тому мавпи крадуть все в людей і по нинішній день, а папуґи-арара говорять на мові племени карася.
Данко вже ледве дослухав кінця легенди, так його раптом зморив сон. Він уже не чув навіть, як Коарасіаба вкрив його дбайливо своїм кожухом, а сам лишився сидіти коло вогнища напівголий, сторожко вслухаючись в нічну темінь.