Кілька разів старий вставав, підкидав дров до вогню і, сівши навпочіпки, куняв, як це вміють робити індіяни, що сплять на випадок потреби лише «одним оком»...
Данко прокинувся, коли вже зійшло сонце, весь мокрий від роси, і відразу пригадав собі вчорашні події.
— Коарасіабо, — зірвався він на рівні ноги. — Мерщій вертаймося додому!.. Там же бідна Аліса може вмерти з тривоги!.. Ах, як у мене болять ноги!.. Не знаю навіть, чи зможу чоботи взути...
— І в мене болять. Відвик я вже ходити... А давніше міг два дні йти без перерви — і нічого... Ти будеш щось їсти?
— Ні, ні, нічого не їсти! — відповів Данко, з трудом натягаючи чоботи. — Їсти будемо дома.
Коли Данко взувся, Коарасіаба закинув торбу з папугою на плечі і пішов так просто, як би йшов знайомою вулицею. Данко спочатку мовчав, ідучи за ним, але потім зауважив:
— Коарасіабо, адже ми вчора не йшли сюдою!
Індіянин, не обертаючись відповів:
— Ми вчора не йшли, а літали за підбитою папугою. Багато зайвої дороги зробили. Тепер будемо скоро вдома, не журися.
Йшли якийсь час мовчки, але потім Данко не витримав і спитав:
— А все таки я не розумію, як ти можеш так вгадувати дорогу?
— Коли кажеш «вгадувати», не говори при тому «як». Вгадую — і все! Ліс, мій малий приятелю, це також школа, але в ній не треба розуміти, тільки вгадувати. Це ти добре сказав: вгадувати. Людина вгадує серцем, а розуміє головою. В лісі не можна покладатися на розум, бо розум — облуда, і з ним загинеш. В лісі треба покладатися на серце — воно ніколи не дурить. Мешканцеві лісу треба мати добрі очі, добрі вуха, чуйний ніс, міцні ноги, несхибну руку і вільне серце. Розуму не потрібно. Це собі добре затям! Коли не хочеш у лісі блудити, то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш думати і спробуєш міркувати — загинеш, а не вийдеш у потрібне місце. Так воно є, мій приятелю...
— Ану, я спробую йти вперед! — запропонував Данко.
— Добре, йди.
І хлопець рушив уперед. Півгодини йшли мовчки, поки нарешті Данко, здивований мовчанкою Коарасіаби, зупинився на хвилину, щоб подумати над тим, чи він і справді добре йде. Подумав і вирішив узяти ліворуч. Пішов ліворуч. Потім подумав і звернув праворуч.
— Еп-па, портуґез!* — крикнув з-заду сердито Коарасіаба. — Вже починаєш роздумувати і літаєш, як учора папуга! Казав тобі: не думай!
Але Данко вже розгубився:
— Я не знаю, куди тепер іти, Коарасіабо, — сказав, засоромлений.
— Ну, то вже найгірше! Пускай мене наперед! Зараз побачиш, де ти хотів заблудити...
Коарасіаба попростував уперед, і через десять хвилин Данко зі здивованням побачив просвіти лісу, а за ними і монастирську дзвіницю Санто Антоніо.
Щоб не йти вулицями містечка, завернули круто вліво і увійшли на своє подвір’я з-заду, від корчів. В дворі стояло кілька жінок і чоловіків, а з кухні доносилось голосіння Аліси. Данко, лишивши Коарасіабу, мерщій побіг у хату і кинувся на шию служниці:
— Чого ти рюмсаєш, моя біла квіточко! — крикнув він, сміючись. — Я живий і здоровий, і нічого мені не сталося!
— Носса!.. — тільки змогла вимовити Аліса, заломавши руки. — Чи це справді Данко, чи якийсь болотяний дух? Мій Господи Небесний!!! І що тепер буде?..
— Нічого, моя ліліє пахуча, — жартував далі Данко. — Ось, як приїде тато, то розкажеш йому, а він візьме прута і мене виб’є. Я вже мочу бороду!
— Тато, кажеш, виб’є?!. А в мене руки для чого? Хто має власного рота, не просить другого дмухати! Ось нехай-но я тебе вимию і нагодую, тоді побачиш, що то значить прут в руках Аліси!.. О, наш покровителю, святий Бенедикте!.. Подивіться лише на пику цього хлопця!.. Я вже бачила всяких людей: і білих, і муринів, і чорних індіян. Але де хто коли бачив людей зелених?.. Барбарідаде! Чим це ти так вималювався?
Данко глипнув у дзеркальце, що висіло в умивальці і розреготався ще більше: його лице, вкрите все брудно-зеленими плямами засохлого соку, яким він вночі натирався, дійсно було подібне до пики якогось болотяного духа.
— Роздягайся!!! — крикнула несамовито Аліса, виведена остаточно з терпіння легковажною поведінкою хлопця. — Роздягайся, коли не хочеш скоштувати мого прута ще перед обідом!..
І нічого не помогли Данкові його енергійні протести і доводи, що він уже великий і може вимитися сам. Аліса, миттю наготувавши купіль, здерла з нього одежу, вкинула його в гарячу воду і з люттю милила, терла, шурувала, полокала кілька разів, поки нарешті не вбрала у все чисте і власноручно не розчесала його чорні, буйні кучерики. Здається, що це була найгірша кара, бо про прут нічого не згадувалося, тільки за кару Данко мусів з’їсти подвійну порцію обіду.
Трохи тяжчою була розмова з батьком, хоч той і не скликав святих і не погрожував прутом, тільки гостро скартав хлопця за його легковажний вибрик.